— Бровнінґа. Теннісона[120].

— Вони чудові, правда? Такі доречні. Я аж заплакала.

Роджер домовився про кремацію й вигадав жахливу декламацію віршів. Релігійної служби не було.

Ми вийшли в сад. Зі світлого коричнюватого неба накрапав легкий дощик. Схоже, гарна погода добігла кінця. Я струсив зі своєї руки руку Крістіан і розкрив парасольку.

Роджер в ошатному чорному костюмі, з відповідальним, мужнім й осиротілим виглядом дякував декламаторові віршів і ще якомусь службовцеві крематорію. Люди, що несли труну, вже пішли. Крістіан розмовляла з трьома жінками, які зворушено милувалися мокрими азаліями. Поруч зі мною Френсіс намагався втиснутися під парасольку й правив історію, яку вже розповідав мені з варіаціями кілька разів. Розмовляючи, він тихенько схлипував. А під час декламації — ридма ридав.

— Коли я підіймався нагору, я не збирався там залишатися. Я зустрів його по обіді у дворі, і він запропонував навідатися на чашечку чаю. Здавалося, що з Прісциллою все гаразд, і я сказав, що піду нагору, до сусідів, щоб випити чаю, мені здавалося, з нею все гаразд, і вона сказала, що збирається полежати у ванні. А потім, коли я був нагорі, ми випили щось, і бозна, що це було, гадаю, туди підмішали наркотики чи щось таке, чесне слово, Бреде, я думаю, там були наркотики. Господи, я вмію пити, але те пійло відправило мене в нокаут, а потім, о Господи, він став до мене чіплятися, присягаюся, це не я почав, Бреде, я просто реготав і підозрюю, що напився як свиня, а він сказав, щоб я залишався на ніч, о Господи… я сказав, що вже до біса пізно і що я на хвилинку спущуся вниз, подивлюся, як там Прісцилла… І я пішов униз, а вона спала… Я зазирнув у кімнату, вона спала й мала такий звичайний і спокійний вигляд, що я вирішив повернутися та провів ніч там, із ним. Ми ще трохи пили і… о Господи… уранці я прокинувся дуже пізно, мабуть, мені підсипали наркотиків, це не було звичайне пійло. Ріґбі вже пішов на роботу, це було жахливо. Я був п’яний як чіп. Пішов униз, а Прісцилла досі спала, і я не будив її, а потім її дихання здалося мені дивним. Я спробував розбудити її та зателефонував до шпиталю, а швидка їхала цілу вічність. Я поїхав із нею, у швидкій вона ще була жива, а потім я чекав, і вони сказали, що вона проковтнула таблетки цілу вічність тому… по обіді попереднього дня, і вже запізно, і, о Господи, Бреде, після цього я не можу жити, я не можу жити, не можу жити…

— Ох, заткніться вже, — урвав його я. — Вашої провини тут немає. Це я винен.

— Ох, Бреде, пробачте мені.

— Припиніть скиглити, як клята баба. Ідіть геть, зрозуміло? Ви не винні. Це мало статися. Для неї так навіть краще. Якщо хтось вирішив померти, його неможливо врятувати. Так буде краще.