Я побіг до машини, обмацав кишені штанів у пошуках ключа, кинувся назад, понишпорив у піджаку. Невже можливо, що Джуліан навмисно забрала ключі від машини, аби завадити мені наздогнати її? Урешті-решт я знайшов їх на столику в передпокої. Надворі небо, на якому так і не з’явилося сонце, налилося блискучою імлистою голубінню, що посеред неї висіла велетенська ранкова зірка. Звісно ж, я не міг завести машину. Потім вона завелася, смикнулась уперед, зачепилася за стовпчик воріт і загуркотіла вздовж дороги на максимальній швидкості. Сходило сонце.

Я виїхав на дорогу й розвернувся в напрямку залізничної станції. Платформи маленької, мов іграшкова, станції були порожні. Залізничник, що простував уздовж колії, запевнив мене, що вночі тут не зупиняються поїзди. Я виїхав на головне шосе й попрямував у напрямку Лондона. Сонце сяяло яскраво й прохолодно, на дорозі вже було кілька машин, але трав’янисті узбіччя залишалися порожніми. Я повернув назад і поїхав в іншому напрямку, через село, минувши церкву. Я навіть зупинився й зайшов до храму. Звичайно, усе було намарне. Я поїхав назад і забіг до котеджу з удаваною розпачливою надією, що Джуліан повернулася, поки мене не було. Невеличка будівля з розчахнутими дверима, безладом, наче після обшуку, і ввімкненим світлом стояла непристойно порожня в яскравих променях сонця. Потім я сів за кермо й поїхав до дюн, скеровуючи машину в росяну стіну жорсткої рідкої трави й піску. Я бігав між дюнами й пляжем і кричав: «Джуліан! Джуліан!» Сонце видряпувалося вище й кидало проміння на нерухоме море, що без жодної брижі простягнулося рівною смугою вздовж злегка похилої стіни овального різнокольорового каміння.

* * *

— Зачекай, Бреде, хай краще Роджер піде перший.

Крістіан міцно тримала мене за руку.

Із застиглим обличчям Роджер підвівся з місця й упевненим, удавано військовим кроком промаршував до дверей каплички. Завіси з парчі зімкнулися над Прісциллиною труною — тепер вона готова до спалення, і огидна служба завершилася.

— Що тепер? Поїдемо додому?

— Ні, погуляймо трохи в садку, гадаю, так заведено, принаймні в Америці. Я лише перекинуся кількома словами з тими жінками.

— Хто вони?

— Не знаю. Прісциллині друзі. Думаю, одна з них прибирала в неї. Як люб’язно було з їхнього боку прийти, правда?

— Так, дуже.

— Тобі треба поговорити з Роджером.

— Мені немає про що з ним говорити.

Ми повільно рушили проходом між рядами. Біля дверей метушився Френсіс, він відступив убік, щоб пропустити жінок, похмуро всміхнувся нам і вийшов слідом.

— Бреде, чиї вірші читав той чоловік?