Бреде (це найважливіша частина листа), я хочу тобі сказати дещо. Я шкодую, що зустріла Арнольда одразу після свого повернення сюди. Він подобається мені, він цікавить мене й розважає мене. (А мені подобається, коли мене розважають.) Але, гадаю, я просто використала його, щоб відволіктися. Я повернулася заради тебе. (Ти знав це?) І я досі тут заради тебе. Я глибоко прихильна до тебе і, знаєш, насправді ніколи від тебе не відмовлялася. Десь глибоко в душі я вважаю тебе ще потішнішим за Арнольда. То чому б нам не зійтися? Якщо ти потребуєш розради, я розраджу тебе. Як я вже казала раніше, я приваблива, розумна й заможна вдова. За мною багато хто впадає. То що скажеш, Бреде? Стара добра фраза «поки смерть не розлучить нас» щось таки означає, розумієш? Я ще раз зателефоную тобі завтра.

Непокоюся і люблю тебе, Бреде, старий.

Кріс.

З уривку про «очікування» читачеві може здатися, що вже минули тижні. А насправді спливло лише чотири дні, схожих на чотири роки.

Люди, що живуть словами й письменництвом, схильні, як я вже зауважував, приписувати цій галузі комунікації мало не магічну силу. Листа до Джуліан я переписав тричі та надіслав один примірник до Ілінґу, другий — до її педагогічного коледжу, а третій — до школи. Я й сам не вірив, що вона отримає хоч одного з них, але можливість написати листи й кинути їх до поштової скриньки стишувала мій біль.

Наступного дня після похорону зателефонував Гартборн і детально пояснив, чому не зміг бути присутнім. Я забув сказати, що раніше він продиктував Френсісові ретельно продумане повідомлення зі співчуттям із приводу Прісциллиної смерті! Також телефонував мій лікар, щоб повідомити, що марка мого снодійного потрапила до списку заборонених препаратів.

Третього вечора навідалася Рейчел. Зрозуміло, що, хай би коли лунав дзвінок, я стрімголов нісся до дверей, ледь живий від надії та жаху. Двічі це була Крістіан (яку я не пускав), одного разу Ріґбі шукав Френсіса. (Френсіс вийшов, і вони трохи побалакали на подвір’ї.) Четвертою відвідувачкою була Рейчел. Я уздрів її крізь скло й відчинив двері.

Побачивши Рейчел тут, у моїй квартирі, я наче здійснив погану подорож на машині часу. Спогади смерділи загниванням. Я почувався хворобливо наляканим і відчував до неї фізичну відразу. Її кругле, широке бліде обличчя було жахливо знайомим, але це знайоме ховалося за нечітким серпанком сну. Наче до мене навідалась мати у своїх поховальних одежах.

Рейчел зайшла й задерла голову з неабияким збудженням, імовірно, удаваною впевненістю й мало не піднесенням. Не дивлячись на мене, вона протиснулася повз, глибоко запхавши руки до кишень свого твідового пальта, укритого павутинням дощових крапель. Вона була цілеспрямованою й привабливою, а я відхилився, щоб не заважати їй іти. Вона зняла свій вовняний капелюх і пальто, легенько струсила їх і повісила в передпокої. Ми сіли у вітальні, освітленій холодним коричнюватим світлом раннього надвечір’я.