Єва чує, як Франц скрегоче зубами, ніби перемелює щось своїми щелепами. Єва обняла Франца. Його голова тремтить, він хоче щось сказати, та лише захрипів, потім затих. Так і не промовив жодного слова.

Коли він лежав під машиною, то було так само. Ніби під млинові жорна потрапив, немов брила привалила мене, треба опанувати себе, та хоч би які зусилля я до того докладав, усе марно, все одно мене перемеле і розчавить, навіть якби я був із заліза, все одно мене перемеле і розчавить.

Франц скрипить зубами, бурмоче. «Що ж тепер буде? Що ж буде тепер?» І що то за млин такий — водяний чи вітряк, а жорна крутяться, крутяться. «Дивися, Франце, вони тебе шукають». То вони думають, що це я її вбив, я, він знову тремтить, його обличчя знову намагається посміхнутися, одного разу я її віддубасив, вони, напевно, думають, що раз я Іду прибив, то… «Сиди дома, Франце, на вулицю навіть носа не потикай. І куди це ти зібрався? Тебе ж розшукують й одразу впізнають по тому, що ти однорукий». — «Єво, заспокойся, ніхто мене не знайде, якщо я сам того не захочу. Я вийду на вулицю, до рекламної тумби, прочитаю оголошення. Я повинен знати, як усе це сталося. Зазирну до кнайпи, погортаю газети, що вони там пишуть». Потім він підводиться й стає перед Євою, пильно на неї дивиться, не спроможний вимовити й слова, кривить губи у посмішці: «Поглянь на мене, Єво. Зі мною щось не так? Зі мною ж мусить бути щось не так».

Ні, ні, вона кричить і ридає, а він посміхається, бере з комода свій капелюх і йде до дверей.

Подивися, то сльози були тих, які за неправду постраждали, і нема для них потішителя[217]

У Франца є штучна рука, він рідко нею користувався, тепер вийшов з нею на вулицю, несправжня рука в кишені пальта, в лівій — сигара. Він ледве вибрався з квартири. Єва кричала, а потім упала перед ним на порозі й не давала вийти, аж поки він пообіцяв їй, що нікуди не дінеться й буде обережним. «Я повернуся на каву», — сказав він і спустився сходами.

Франца Біберкопфа не спіймали, і так було доти, доки він сам того не захотів. З ним завжди було двоє янголів-охоронців: один ішов по праву руку, другий — по ліву, відводячи від нього всі погляди.

По обіді біля четвертої він повернувся на каву. Там уже був Герберт. І тут уперше вони почули довгу оповідь Франца. Він у кнайпі прочитав усе, що було в газеті: і про свого друга Карла-бляхаря, і про те, що той їх обмовив. Франц ніяк не збагне, навіщо він це зробив. Виявляється, Карл також був у Фраєнвальде, куди вони завезли і Міцу. Райнгольд її змусив до того. Він узяв машину, трохи проїхав з Міцою, а потім до них підсів Карл, і вони удвох силою тримали її в машині й завезли у Фраєнвальде, можливо, все це було серед ночі. А можливо, вони вбили її ще по дорозі. «А для чого ж Райнгольд це зробив?» — «Так це ж він тоді мене з машини викинув, могли б і здогадатися, що це він був, але то таке, я на нього зла не тримаю, людина має вчитися, коли не вчитимешся, то залишишся віслюком і нічого не тямитимеш про світ, а я не тримаю зла на нього, ні, ні. Тепер він хотів доконати мене, думав, що я вже у нього в кишені, але це було не так, і він це зрозумів, тому й забрав у мене Міцу і зробив з нею таке. Але чому, чим же вона завинила?»