Франц тиняється довкола величезної тюрми, а та все ще тремтить, роздувається і кличе до себе, йде через поле, через ліс, а потім знову — вулиця, обсаджена деревами.

І ось він знову на цій вулиці з деревами. Я не вбивав Міци. Я цього не робив. Мені нема чого тут робити, все вже минуло, з Теґелем я не маю нічого спільного, навіть не знаю, як усе сталося.

Уже шоста вечора, Франц каже сам до себе: хочу до Міци, я мушу піти на цвинтар, туди, де її закопали.

А п'ятеро злочинців-горобців знову біля нього, сидять високо на телеграфному стовпі й галасують звідти: Йди до неї, волоцюго, йди, і тобі ще вистачає сміливости, та в тебе геть совісти нема! Вона гукала тебе, коли лежала у видолинку. А тепер іди до неї на цвинтар.

Мир праху нашим померлих. У 1927 році в Берліні померло 48 742 особи: 4570 — від туберкульозу, 6443 — від раку, 5656 — від хвороб серця, 4818 — від хвороб судин, 5140 — від інсульту, 2419 — від запалення легень, 961 — від коклюшу, 562 дітей померло від дифтерії, 123 — від скарлатини, 93 — від кору. Немовлят померло 3640. Народилося 42 696 осіб.

Мерці лежать у своїх могилах, сторож ходить із гострим кийком, наштрикує папірці, що валяються на землі.

Зараз пів на сьому, ще зовсім світло, на одній із могил у затінку бука сидить молода жінка в хутряному манто, без капелюшка, схилила голову, мовчить. На ній чорні шкіряні рукавички, в руці записка, маленький конвертик, Франц читає: «Я більше не можу жити. Передай останній привіт моїм батькам, моїй милій дитині. Життя стало для мене суцільною мукою. У моїй смерті винен тільки Біріґер. Нехай тепер тішиться. Я був для нього за іграшку, він висмоктав з мене останні сили. Мерзенний негідник, покидьок. Тільки через нього я приїхав до Берліна, і він сам довів мене до нещастя, занапастив мене».

Франц повернув їй конверт. «От лишенько, де ж тут Міца?» Не журися так сильно, не журись! А він побивається: «От лишенько, де ж тут моя маленька Міца?»

А ось іще одна могила, на ній пам'ятник — ніби великий м'який диван, на якому лежить учений, професор, і посміхається до Франца:: «Що печалить тебе, сину мій?» — «Я хочу побачити Міцу. Я просто проходив повз». — «Бачте-но, я сам уже помер і тепер знаю: не варто так сильно перейматися життям, та й смертю також. Все можна собі полегшити. Коли я занедужав, то вирішив, що годі з мене. Як ви гадаєте, що я тоді зробив? Я не став чекати, поки в мене з'являться пролежні. Навіщо? Я попросив покласти збоку біля мене пляшечку з морфієм, а потім сказав, щоб звучала фортепіанна музика — джазова чи найсучасніші шлягери. Я попросив, щоб для мене читали вголос «Бенкет» Платона, то чудовий діалог, а я сам потай, під ковдрою, гатив собі укол за уколом, я рахував, то була потрійна смертельна доза. Я чув веселу музику, а мій читець розповідав про старого Сократа. Так, на світі бувають і розумні люди, і не надто розумні».