А третій: Ще й щоки надуває. Вдає невинного. Корчить із себе порядного. Подивіться лиш на цього негідника. Щойно з'явиться лягавий, скинемо з нього капелюха.

А перший знову: Навіщо такому типові далі жити? От я на дев'ятому році тюрми ґиґнувся. Я ще й молодшим був за нього, а вже помер і не міг більше навіть пискнути. Ану, зніми капелюха, мавпо, зніми свої дурнуваті окуляри, ти ж не редактор якийсь, та ти ж, телепню, навіть таблиці множення не знаєш, а рогові окуляри нацупив, ніби якийсь професор, зачекай-но, доберуться й до тебе.

А четвертий: Та що ви так розкричалися! Що ви йому зробите? Ви тільки погляньте на нього: він має голову на плечах, ще й ходить на двох ногах. А ми лише дрібні горобці, можемо хіба що на капелюха йому нагидити.

А п'ятий: Давайте напустимося на нього гуртом. Він і так уже несповна розуму, йому давно клепки в голові бракує. Гуляє тут з двома янголами, його подружка — восковий муляж у поліцейській управі. То невже ми не впораємося з ним? Ну ж бо давайте, та гучніше, гучніше!

І кружляють вони над ним, галасують, цвірінчать. Франц задер голову, в голові лише обривки думок, а пташки й далі шпетять його на чім світ стоїть.

На вулиці осінь, у Тауенцінпалас іде фільм «Останні дні Франциско»[219], п'ятдесят красунь-танцівниць виступають в Єґерказино; я за букет бузку дозволю поцілунок. Тут Франц вирішив: життя моє закінчене, мені гаплик, вже годі з мене. Вулицею гуркотять трамваї, вони кудись ідуть, а куди б мені поїхати? Маршрут № 51 — Норденд, Шіллерштрасе, Панко, Брайтштрасе, вокзал Шенгаузерська алея, Штеттинський вокзал, Потсдамський вокзал, Ноллендорфплац, Баварська площа, Уландштрасе, вокзал Шмарґендорф, Ґрюневальд, ану гайда! Добридень, ось я й сів, везіть мене куди хочете. І Франц узявся розглядати місто, ніби пес, що загубив слід. Ну й місто, просто велетенське, і яке життя, яке життя він в ньому прожив! На Штеттинському вокзалі він висідає, потім іде по Інваліденштрасе, аж ось і Розентальська брама. Крамниця готового одягу Фабіша — ось тут колись я стояв і торгував затискачами для краваток, здається, минулого Різдва. Потім він сів на трамвай № 41 і поїхав у Теґель, а коли завиднів червоний мур, а ліворуч від муру важка залізна брама, він притих. Це все — з мого життя, і я маю тут усе роздивитись, добре роздивитись.

Стоїть червоний мур, вздовж нього тягнеться довга алея, трамвай № 41 перетинає її та котиться далі вулицею генерала Папе до Вест-Райнікендорфа, до самого Теґеля, гуркочуть заводи Борзіха. Франц Біберкопф постояв біля червоного муру, перейшов на інший бік, там є кнайпа. А червоні цегляні будівлі за муром раптом почали тремтіти, розбухати, надиматися, немов щоки надули. Перед кожним вікном стоїть ув'язнений, притулившись головою до ґрат, волосся у всіх пострижене під машинку, лише пів міліметра завдовжки, вигляд у них жалюгідний, всі охлялі, обличчя посірілі, неголені, вони закочують під лоба очі та нарікають на життя. Там стоять убивці, грабіжники, злодії, фальшувальники, ґвалтівники — всі статті карного кодексу — і з сірими обличчями нарікають на життя, то вони, оті сіряки, задушили Міцу.