Злітає, хрясь, хрясь, злітає, злітає, хрясь, хрясь, хрясь.

Злітає, хрясь.

Кричить до вечора, аж до вечора. Надходить ніч.

Кричить серед ночі Франц, серед ночі.

Його тіло і далі повзе вперед. Сокира, як на пласі, відрубує від тіла все нові й нові шматки. А тіло машинально далі просувається вперед, мусить просуватися, не може інакше. Сокира розтинає повітря. Зблискує й шугає додолу. Сантиметр за сантиметром відрубує шматки від його тіла. Але по той бік, по той бік цих відрубаних сантиметрів, його тіло живе, воно повільно повзе вперед, повільно вперед, воно не падає додолу, живе далі.

А там, по той бік, лікарі підходять до його ліжка, стоять в узголів'ї, піднімають повіки, чи ще збереглися рефлекси, промацують пульс, тонкий, як нитка, вони не чують жодного крику. Вони тільки бачать його роззявлений рот і думають, що його мучить спрага, обережно вливають йому кілька крапель, головне, щоб його не знудило, вже й те добре, що він хоч зуби розціпив. Це ж треба, якою живучою буває людина.

«Яка мука, яка мука!»

«Добре, що ти мучишся. Це найкраще, що може бути».

«Але я не хочу більше мучитися. Кінчай уже з цим».

«Що тут кінчати, воно й так уже йде до кінця».

«Кінчай вже нарешті. Це ж у твоїх руках».

«У моїх руках лише сокира, все інше — у твоїх руках».

«Що в моїх руках? Давай уже, кінчай!»

Аж тут голос заревів, він зовсім змінився. Безмежна лють, нестримна лють, скажена й нестримна, цілковито безмежна, безкрая лють насувається.

«То ось до чого вже дійшло, я стою тут і говорю з тобою. Стою тут, мов шкуродер і кат, і мушу придушити тебе, як хижу, отруйну гадину. Я гукала тебе знов і знов, а ти, певно, вважав мене грамофоном, який накручують, щоб одержати насолоду, заведеш мене — я покличу, а як набридне, знімаєш платівку Ось за що ти мене мав, ось за що ти мав мене раніше. Так було раніше, але тепер усе інакше».

«Що ж я такого зробив? Хіба недостатньо я настраждався? Я не знаю нікого, кому б прийшлося так гірко, як мені, хто був би таким нікчемним, таким жалюгідним».

«Тебе ніколи не було на місці, поганцю. Скільки живу, ще не бачила такого, як Франц Біберкопф. Коли я підіслала до тебе Людерса, то ти очей не продер, склався, як складаний ножик, а потім запив — шнапс, шнапс і нічого більше, суцільна пиятика».

«Я хотів бути порядним, а він мене зрадив».

«Кажу ж тобі, що ти навіть очей не пролупив, сучий ти син! Лаєш торбохватів, шахрайство, а на людей і не дивишся, не запитаєш, чому вони такі. Що ж ти за суддя, коли не маєш очей? Був ти сліпим, а на додачу ще й нахабним, чванькуватим, такий собі пан Біберкопф із фешенебельного кварталу, і світ має бути таким, як йому до вподоби. Ні, мій дорогенький, світ зовсім не такий, тепер ти нарешті це помітив. Він не дбатиме про тебе. Коли тебе схопив Райнгольд, штовхнув під машину і тобі віддавило руку, наш Франц Біберкопф і не думав здаватися. Ще лежачи під колесами, він присягається собі: я буду сильним. І не хотів розуміти того, що то я з тобою говорила. Але бодай зараз ти мене таки вислухаєш».