Я мовчки сиджу за столом, я вже і те прочитав, і те прослухав, і знову все забув, аж тут щось вискакує, і я, не знати чому, захоплений або незрозумілим чином вражений, ні, зачарований якимось образом. І це не візія, не галюцинація, а багато що водночас, душевний стан особливої просвітлености, жодного притуплення почуттів, лише незвична духовна ясність, у світлі якої все неясне виглядає зрозумілим, це почуття ніби як у Зиґфріда[261], який скуштував драконячої крови: і зрозумілими стали йому всі мови і все довкола. Так було, коли я почав роботу над історичним романом «Валленштайн»: якийсь невиразний імпульс спонукав мене перегортати гори документів, розбирати листування, знаходити щось то там, то там. Щось таке, що було вже в мені у стані готовности, насмоктувало і звідти, і звідти, й раптом переді мною стоїть образ флоту, не візія, а щось справді всеохопне, Ґустав Адольф[262] перепливає море. Але як він перепливає море? То все кораблі, коґи[263] і фрегати, що здіймаються над сіро-зеленою водою з білими гребінцями піни, над Балтійським морем, кораблі пливуть через море, як вершники, кораблі гойдаються на хвилях, як вершники на спинах коней, вони, як то здавна заведено, навантажені гарматами й людьми, море котиться попід ними, вони пливуть до Померанії. Це справді чудова картина, яка просто зачаровує. Я відчуваю, що це відбувається саме зі мною, так ніби я довго крутив у руках заплутаний клубок ниток і щойно знайшов вільний кінець. Заради цієї урочистої ситуації я вирішив писати і знаю: звідси я писатиму своє повідомлення, власне, я писатиму, щоб відсвяткувати, пошанувати й проголосити цю ситуацію, ось для чого я писатиму книжку.
Це освячене зоровими образами прозріння, цю наділену особливим знанням мить автор переживає як мить первинної концепції. Ось що це означає: те, що передувало цьому на інкубаційній стадії, вже розвинулося настільки, що змогло подолати певний поріг й потрапити в поле зору. А саме в поле зору автора. І тут, на стадії концентрації, для нас будуть важливими два пункти.
Перший пункт: оця цілісність досягла певного рівня, набуло певного об'єму, пожива була доброю, звір вибирав для себе лише певний корм, тепер може постати картина, яка засяє в особливо яскравому світлі. Тепер «Я», яке поки що методом проб і помилок вчилося доглядати за звіром, одержує іншу функцію, інше завдання — в цьому й полягає другий пункт. Зараз «Я» бачить, з чим воно, власне має справу, бачить, що воно вигодувало біля своїх грудей. «Я» розглядає це єство й обирає щодо нього певну позицію. Щоб було зрозуміліше: