Дилетанти цим охоче користуються й можуть легко писати в межах такого рівня, адже вони не помічають, що вони фактично майже не беруть участи у грі, що тут ідеться про їхню мовну та ідейну автономію, тепер їм достатньо вкинути монетку в автомат — і машина все зв'яже докупи. Але й на справжнього автора чигає небезпека, але йому добре відомо те, про що я говорив: людина гадає, що вона пише, а насправді через неї говорить мова, людина думає, що вона пише, а насправді сама мова пише через неї. Повертаючись до нашого словника, до мовних стилів та відповідних духовних значень, варто згадати, що ще існує ямбічний стиль Шіллера, давня проза Ґете, проза Гайнріха Гайне, яку можна спостерегти аж до сьогоднішнього фейлетонізму, класицистичний стиль Платена[269] та інші. Всі ці мовні стилі займають певний духовний рівень й через те можуть бути продуктивними й служити зразком, але з іншого боку, особливо для молодих авторів, можуть мати катастрофічно нищівні наслідки й тільки заважати. Лише людина необізнана гадає, що існує одна єдина німецька мова і нею можна думати про що завгодно. Знавцю відомо, що існує деяка кількість мовних рівнів, на яких все може рухатися. Той, хто бажає бути духовно незалежним, той, хто хоче сказати в літературі своє слово, може опинитися у великій небезпеці й біді. Дуже добре, коли ти знаєш про таку небезпеку, і немає нічого нового в тому, що коли хтось хоче сказати щось своє, в плані духовному чи фантазійному, тоді він має відкинути від себе стару манеру говоріння, щоб, за прикладом пташки, співати так, як дозволяє йому власний дзьоб.

Що ж стосується формотворчої сили мови, то, як показав попередній виклад, я, власне, мушу говорити про неї як про загальну продуктивну силу водночас формального і ідейного характеру, так вона й проявляється в процесі мисленого писання або письмового мислення як рушійна сила, що підштовхує від речення до речення, від періоду до періоду. Час від часу ритмічні закони потужніше вступають в дію, іноді більшої ваги набувають алітерації, а іноді — асонанси. Ідейне з одного рівня бореться з мовним іншого рівня. І переможцем завжди залишається не добрий письменник, а «мова». Той, хто цього не спізнав, не розуміє фундаментального факту живої мови, яка є не мовою філології і словника. Мова є квітучим, конкретним феноменом, вона не знає окремих «слів», так само, як світ не знає окремих предметів, вона тече в словах і реченнях, сповнена предметности й думки, вона переживається й відчувається. До речі, можна чимало сказати про дуже банальний поділ на прозу і поезію, прозаїчну і поетичну мови. Але у справді епічному такого різкого поділу немає.