Але буває й так, — хоча це звучить досить дивно, — що водночас за ідейною концепцією слідує певна мовна концепція. Тут немає нічого надприродного, хоча це близько до ситуації сновидіння, коли людина може часом почути окремі слова чи фрази.

Трапляється і третій варіант, коли автор не має жодної ідейної концепції, просто йому бозна звідки спадають на думку деякі фрази — така ситуація для автора є найщасливішою. Я вже згадував про похід Ґустава Адольфа через Балтійське море. Ця концепція залишалася німою, й з неї нічого не виходило. Але і я сам побоювався вимовити її словами. А потім під час роботи, коли я читав про вельмож при дворі імператора Фердинанда II[266], я натрапив на одну фразу, і саме вона була моєю мовною концепцією. І така мовна концепція так само важлива, як і суто ідейна концепція, а для епічного автора, практика мови, вона є найважливішою. Ця фраза звучала так: «Після того, як Богемія зазнала поразки, ніхто цьому так не радів, як імператор. Ще ніколи…» Далі — вже нецікаво. Але сама фраза була чудова, це був початок моєї книжки, там уже були мелодія і ритм, я міг починати, вже нічого не могло завадити. Якби мені треба було пояснити взаємозв'язок між концепцією та мовою, то я сказав би так: концепція — то лише текст пісні, мова є власне самою піснею, вона є музикою. Тож до концепції разом з мовою додається щось надзвичайно важливе, пісня не буде готовою без правильної мелодії.

Як для поета-текстовика не може бути нічого важливішого, ніж правильно покласти його слова на музику, так і для автора прози найголовнішим є внутрішній зв'язок між його концепціями, ідеями та мовою. Як погано дібрана мова може зіпсувати концепцію, так само вдало вибрана мова, добра концепція мови знімає з автора половину роботи, навіть коли той фантазує та винаходить. Адже добре дібрана мова веде правильним шляхом, веде в сенсі первинної концепції до нових ідей, вона є продуктивною силою в собі. Тож найбільша формальна небезпека для епічного автора полягає в тому, що він може потрапити не на той мовний рівень. Для авторів та читачів було б великим благодіянням, якби філологи склали словник німецьких мовних стилів та мовних рівнів[267]. Така праця була б дуже важливою для навчання авторів та відлякування дилетантів. У німецькій мові маємо обмежену кількість мовних стилів та стилістичних рівнів, які можна чітко вирізнити. Так, приміром, є розмовна мова, яка є різною в різних суспільних прошарках, така різниця є і в різних регіонах, вона не вичерпується лише діалектними відмінностями. Потім є стилістичний рівень газетярів, біржовиків та представників інших професій. Але авторам вони не надто впадають в око, а шкода, було б дуже бажано, щоб вони інтенсивніше занурювалися в повноцінне людське життя. Для них важливими є лише стилі письмової мови, таким є стиль перекладу Біблії Мартіна Лютера[268]. Цей стиль зберігався протягом багатьох поколінь, наразі він є певним літературним стилем, займає певний духовний рівень, і той, хто ступає на цей рівень, повинен знати, куди саме він ступає, повинен розуміти, куди підштовхуватиме його ця мова; адже навіть скориставшись кількома її фразами, ця мова пожене його до інших фраз цього стильового рівня, ба більше, навіть до відповідних думок та уявлень. Інакше кажучи, у кожному мовному стилі криється продуктивна сила та певний характер примусу — як формальний, так і ідейний.