— Дитинко,— сказала вона,— ми про все забули. Це ж свято. Ми забули про вино. Налий нам вина, Кейт. Трохи відсвяткуємо.

Кейт стривожилася.

— А чи треба, матусю?

— Вино чудове. Чому ж ні? Я б залюбки хильнула. Вино виводить отруту. Невже ти не любиш шампанське, Кейт?

— Бачиш, я його ніколи багато не пила, воно мені шкодить.

— Дурниці. Ну ж бо, наливай.

Кейт підвелася з підлоги і наповнила келихи.

— А тепер пий до дна,— звеліла Фей.— А я подивлюся. Ти ж не збираєшся примусити стару жінку напиватися наодинці?

— Ти зовсім не стара, матусю.

— Не базікай — пий. Я не торкнуся свого келиха, поки твій не спорожніє.

Вона тримала келих, доки Кейт не перехилила свій, а там випила одним ковтком.

— Чудово, просто чудово. Налий ще. Ну, вперед! Після двох чи трьох чарочок усі біди зникають.

Організм Кейт не сприймав шампанського. Вона пам’ятала про це і боялася.

А Фей наполягала:

— Хочу побачити денце твого келиха, дитинко,— ну, от. Бачиш, яке воно добре? Наливай ще.

Зміна відбулася у Кейт майже одразу після другого келиха. Страх її випарувався, вона вже не боялася нічого. Власне, саме цього вона і боялася, але було вже запізно. Вино пробилося крізь усі ретельно зведені бар’єри, оборонні споруди і хитрощі, але їй тепер було байдуже. Її вміння приховувати і стримуватися зникло. Голос у неї став ворожий, рот стягся у тонку лінію. Широко посаджені очі звузилися, вона дивилася пильно і сардонічно.

— А тепер ти пий, матусю, а я подивлюся,— просичала вона.— Ну от, молодчино. Закладаюся, ти не зможеш випити два келихи поспіль.

— Не закладайся, Кейт. Програєш. Я можу випити шість один по одному.

— Покажи.

— Якщо я це зроблю, ти повториш?