— Що? Про що ви говорите?

Гнів Семюеля підріс і пустив листячко.

— Людина протягом усього життя шукає для себе гідної плати. Так от, якщо я склав собі ціну за ціле життя праці, чи можете ви, сумний чоловіче, вписати цю ціну негайно у свою розрахункову книгу?

— Я вам заплачу,— вигукнув Адам.— Кажу вам, заплачу. Скільки? Я заплачу.

— Ви вже заплатили, тільки не мені.

— Навіщо тоді ви приїхали? Забирайтеся геть!

— Колись ви мене запрошували.

— Але не зараз.

Семюель узяв руки в боки і нахилився уперед.

— Я вам зараз щось скажу, тільки тихо. Однієї гіркої ночі, гірчичної ночі, як учора, мене осяйнула добра думка, і темрява послабішала, коли зайнявся день. І оця думка йшла від вечірньої зорі до запізнілої зірки на вранішньому небосхилі, як говорили мудріші за нас люди. Тому я запросив себе сам.

— Вас тут ніхто не чекає.

— Мені сказали, що від ваших чересел Божою милістю народилися близнюки.

— А вам яке діло?

Від цього грубіянства в очах Семюеля спалахнуло щось схоже на радість. Він побачив, що Лі причаївся у домі й подає йому знаки.

— Заради Бога, не застосовуйте проти мене силу. Я людина, яка сподівається, що на її гербі буде картина миру і спокою.

— Не розумію вас.

— Ще б пак! Адаме Траск, вовк з двома вовченятами, облізлий півень, який чекає на щасливе батьківство через запліднене яйце! Смердючий йолоп!

Щоки Адама потемнішали, а очі, здавалося, вперше почали бачити. Семюель з радістю відчував, як у нього всередині закипає гнів.

— Друже мій, відступіться від мене. Заклинаю вас! — вигукнув він, і на губах у нього виступила піна.— Благаю! Заради всього для вас святого, відійдіть від мене! Прошу, заклинаю! Я відчуваю, як у мені пробуджується вбивство!

— Ідіть геть,— сказав Адам.— Ну ж бо — геть! Ви божевільний. Забирайтеся. Це моя земля. Я її купив.