— Принаймні так мені здалося,— відповів він незграбно.

— Семюелю, як по-твоєму, чому ти хочеш туди поїхати? Через свою невгамовну цікавість? Через твоє невиліковне невміння займатися тільки власними справами?

— Гаразд, Лайзо, я дуже добре знаю всі свої недоліки. Думаю, тут дещо важливіше.

— Краще б це було дещо важливіше,— заявила Лайза.— Той чоловік не визнає, що його сини живуть. Він їх відтяв на півдорозі.

— Ось і мені так здається, Лайзо.

— А якщо він тобі скаже не лізти у чужі справи? Тоді що?

— Тоді — не знаю.

Вона так зціпила зуби, що ті аж клацнули.

— Якщо ти не влаштуєш так, щоб ті хлоп’ята отримали імена, тобі в нашому домі спокою не буде. Не смій сюди повертатися, скиглячи, що він нічого не хоче робити і не слухається. Якщо посмієш, тоді доведеться мені їхати туди самій.

— Я йому дам добрячого стусана,— пообіцяв Семюель.

— Нічого ти йому не зробиш. Ти не вмієш бути жорстким, Семюелю, хіба я тебе не знаю. Ти будеш його лагідно умовляти, а потім приплентаєшся назад і спробуєш примусити мене забути, що ти туди взагалі їздив.

— Я йому всю довбешку розіб’ю,— закричав Семюель.

Він шваркнув дверима у спальню, а Лайза всміхнулася до стінки.

Невдовзі він вийшов, одягнений у чорний костюм, туго накрохмалену сорочку з високим комірцем. Він нахилився до Лайзи, щоб вона зав’язала йому чорну краватку-стрічечку. Сива борода його була розчесана до блиску.

— Не завадило б намастити чорним кремом черевики,— порадила Лайза.

Намазуючи старі зношені черевики, Семюель скоса позирнув на дружину.

— Можна я візьму з собою Біблію? — спитав він.— Де ще знайдеш гарне ім’я, як не в Біблії?

— Не дуже-то я люблю, коли її виносять з дому,— збентежено відповіла Лайза.— А якщо ти повернешся пізно, що я читатиму ввечері? І там записані імена наших дітей.

Вона побачила, як у чоловіка витягнулося обличчя. Пішла до спальні й повернулася з маленькою Біблією, потертою і зачитаною, навіть обкладинка була заклеєна обгортковим папером.

— Візьми оцю.