Віль і Джордж процвітали у своєму бізнесі, Джо писав листи додому римованими віршами і нападав на всі загальноприйняті істини настільки різко, наскільки це не шкодило здоров’ю.

Семюель написав Джо: «Мене б засмутило, якби ти не став атеїстом, і я радо читаю, що ти, у твоєму віці та з твоїм розумом, прийняв агностицизм так само, як з’їдав тістечко на повний шлунок. Але я хочу попросити тебе від усього мого серця, яке все розуміє: не намагайся навернути у свої переконання маму. Твій останній лист змусив її думати, що ти захворів. Твоя мама вірить, що не існує таких хвороб, які не можна було б вилікувати міцним бульйоном. Вона пояснює твої нападки на основи цивілізації простим розладом шлунку. Це її тривожить. Її віра — гора, а у тебе, синку, поки що немає і маленької лопатки».

Лайза старішала. Семюель бачив це на її обличчі, але сам він не почувався старим, попри сиву бороду. Проте Лайза починала жити минулим, і ось тому доказ.

Були часи, коли вона дивилася на його плани і пророцтва як на нерозсудливі крики дитини. Тепер вона вважала їх недоречними для дорослого чоловіка. На фермі їх залишилося тільки троє — Лайза, Том і Семюель. Уна побралася з чужаком і поїхала. Дессі тримала своє ательє мод у Салінасі. Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка, Моллі одружилася також і жила, хоч вірте, хоч не вірте, у квартирі в Сан-Франциско. У її спальні все було напахчено, перед коминком лежала велика шкура білого ведмедя, а Моллі за кавою по обіді курила тоненькі цигарки з золотим обрізом — «Вайолет Майло».

Одного разу Семюель потягнув собі спину, піднімаючи копицю сіна, і це завдало більше болю його почуттям, ніж спині, бо він не міг уявити життя, у якому Сем Гамільтон буде не в змозі підняти копицю сіна. Він образився на свою спину, як ображався на котрогось зі своїх дітей, коли вони робили щось нечесне.

У Кінг-Сіті його оглянув доктор Тилсон. За роки нелегкої роботи доктор став дратівливим буркотуном.

— Ви потягли собі спину.

— Точно,— підтвердив Семюель.

— І оце ви проїхали стільки миль, тільки щоб я вам сказав, що ви потягли спину, й узяв за це два долари?

— Ось ваші два долари.

— І ви хочете знати, як вам далі з цим бути?

— Звісно, хочу.

— Більше її не розтягуйте. І заберіть свої гроші. Ви ж не дурень, Семюелю, хіба що впадаєте в дитинство.

— Але ж спина болить.

— Саме собою. Як би інакше ви дізналися, що потягнули її, якби вона не боліла?

— Ви дуже добрий до мене,— розсміявся Семюель.— Ваша доброта коштує значно більше двох доларів. Гроші ваші.

Доктор Тилсон уважно на нього подивився: