— Сподіваюся, ви говорите правду, Семюелю. Я візьму гроші.

Семюель заїхав провідати Віля у його новій чудовій крамниці. Він ледь упізнав свого сина: Віль погладшав, мав успішний вигляд, був одягнений у костюм-трійку і носив на мізинці золотий перстень.

— Я тут підготував пакунок для мами,— сповістив Віль.— Усілякі консерви з Франції. Шампіньйони, печінковий паштет, сардинки такі маленькі, що їх і не розгледіти.

— Вона негайно перешле їх Джо,— сказав Семюель.

— А ти не можеш умовити її, щоб вона сама поїла?

— Ні,— відповів батько.— Але вона буде щаслива відправити їх Джо.

До крамниці зайшов Лі, й очі його радісно блиснули.

— Драстуйте, місі Сем,— сказав він.

— Привіт, Лі. Як там малеча?

— Малеча добре.

— Хочу зайти попити пива тут за рогом,— сказав Семюель.— Буду радий, якщо ви приєднаєтеся, Лі.

Лі й Семюель сиділи за круглим столиком у барі, й Семюель виводив на вичищеній дерев’яній поверхні з вологими слідами від свого кухля якісь цифри.

— Я хотів би провідати вас з Адамом, але навряд чи від цього була б якась користь.

— Але й шкоди ніякої не було б. Я думав, він оговтається. Та він і досі тиняється, як привид.

— Уже понад рік минуло, здається,— зауважив Семюель.

— Рік і три місяці.

— І що ж я, по-вашому, можу зробити?

— Не знаю,— відповів Лі.— Можливо, якось його налякаєте. Усе інше не діє.

— Не дуже-то я вмію лякати. Скоріш за все, злякаюся сам. До речі, як він назвав хлопчиків?

— Вони не мають імен.