Ми перебралися до вітальні й посідали. З кухні долинув мамин голос:

— Діти, дайте дядькові спокій.

— Усе гаразд, Оллі,— відгукнувся Том.

Ми сиділи трикутником у вітальні. Обличчя в Тома було темне, а очі — сині-сині. На ньому був гарний одяг, проте він ніколи не здавався причепуреним. У цьому він сильно відрізнявся від свого батька. Його руді вуса ніколи не бували охайні, волосся не лежало гладко, а руки загрубіли від роботи.

Заговорила Мері.

— Дядьку Томе, як стати хлопчиком?

— Як? Та гадаю, Мері, треба народитися хлопчиком.

— Ні, я не про це. Як стати хлопчиком мені?

Том серйозно й уважно на неї подивився.

— Тобі? — перепитав він.

Слова Мері полилися потоком.

— Я не хочу бути дівчинкою, дядьку Томе. Я хочу бути хлопчиком. Дівчиська тільки й знають, що цьомкаються і граються з ляльками. Не хочу бути дівчиськом. Не хочу,— і в очах Мері закипіли сердиті сльози.

Том подивився на свої руки і зламаним нігтем почав колупати мозоль. Думаю, йому хотілося сказати щось красиве. Він шукав слова, такі, які знав його батько,— лагідні, окрилені слова, заспокійливі й гарні.

— Мені б не хотілося , щоб ти була хлопцем,— промовив він.

— Чому?

— Бо ти мені подобаєшся дівчинкою.

У храмі Мері впав і розтрощився кумир.

— Тобто, ви хочете сказати, що любите дівчат?

— Так, Мері, люблю, дуже люблю дівчат.

На обличчі Мері з’явилася відраза. Якщо це правда, Том просто дурень. Вона перейшла на свій тон «Не втелющуйте мені цю гидоту» і сказала: