Так само, як ми вірили, що десь на нашому тілі, можливо, під пахвою, є кнопка, правильно натиснувши на яку, можна буде літати, так і Мері вигадала для себе чародійний спосіб перетворитися на крутого хлопчиська, яким вона мріяла стати. Якщо заснути у чародійній позі, правильно зігнувши коліна, поклавши голову під чародійним кутом, схрестивши пальці по-особливому, вранці можна прокинутися хлопчиком. Щовечора вона намагалася знайти безпомилкову комбінацію, але нічого не виходило. Я навіть допомагав їй з’єднувати пальці внакрив.

Вона вже почала втрачати надію, що їй це вдасться, коли одного ранку під подушками знайшлася жуйка. Ми узяли по одній облатці, зняли обгортку й урочисто зажували; то була м’ятна жуйка Бімана, і нічого смачнішого за неї вже ніколи не бувало.

Мері натягала свої довгі чорні рифлені панчохи — і раптом промовила з величезним полегшенням:

— Ясна річ.

— Що — ясна річ? — спитав я.

— Дядько Том,— відповіла вона і з голосним плямканням продовжила жувати.

— Що — дядько Том? — наполягав я.

— Він напевне знає, як перетворитися на хлопця.

Ось воно — та ще й так просто. Я здивувався, чому це не спало на думку мені.

Мама була на кухні, наглядала за новою дівчинкою-датчанкою, яка працювала у нас. Ми мали цілу низку таких дівчат. Новоприбулі родини датських фермерів віддавали своїх дочок прислужувати в родинах американців, і вони вчили не лише англійську мову, а й американську кулінарію, сервірування столу, манери й усілякі тонкощі світського життя в Салінасі. За кілька років такої служби, з платнею дванадцять доларів на місяць, дівчата ці ставали бажаними дружинами для американських хлопців. Вони не лише мали гарні американські манери, а й могли і далі працювати, як коняки у полі. Деякі з дуже вишуканих сімей у Салінасі походять від цих шлюбів з датськими дівчатами.

На кухні була Матильда з льняними косами, а мама квоктала біля неї, як курка.

Тут увірвалися ми.

— Він встав?

— Цитьте! — сказала мама.— Він приїхав пізно. Дайте йому відіспатися.

Але у дальній спальні вже хлюпала вода в раковині, тож ми знали, що Том підвівся. Ми скрутилися біля його дверей, як коти, чекаючи, коли він вийде.

Між нами завжди спершу виникала якась сором’язливість. Думаю, дядько Том був так само несміливий, як і ми. Думаю, йому хотілося вибігти, схопити нас, підкинути, але натомість ми всі були стримано-офіційні.

— Дякую за рушницю, дядьку Томе.

— Радий, що тобі сподобалося.

— Як гадаєте, ми робитимемо на вечерю устричний рулет, поки ви у нас?

— Спробуємо, звичайно, якщо ваша мама дозволить.