Том відчував свою невиразність. Батько його був вродливий і розумний, мати — низенька, але математично чітка. Усі його брати і сестри мали або вроду, або обдарованість, або талан. Том любив їх усіх до нестями, але почувався важким і приземленим. Він здіймався на гори екстазу і борсався у скелястій пітьмі між вершинами. У нього бували спалахи хоробрості, але їх гасили загорожі несміливості.

Семюель казав, що Том тріпотить перед величчю, намагаючись вирішити, чи здатен він узяти на себе холодну відповідальність. Семюель знав цю рису свого сина, відчував у ньому потенціал жорстокості, й це його лякало, бо Семюель не знав жорстокості — навіть коли бив Адама Траска. І коли в їхній дім потрапляли книжки, деякі з них потаємно, то Семюель легко летів понад книжкою, залюбки балансуючи серед ідей, як людина летить у каное по річкових порогах. А Том влізав у книжку, повзав і плазував між обкладинок, рив, мов кріт, тунель серед думок і виходив на світ так, що книгу можна було читати на його обличчі й руках.

Жорстокість і несміливість: чересла Тома жадали жінки, але водночас він не вважав себе гідним жінки. На довгі періоди він загрузав у кричущій безшлюбності, потім сідав у потяг до Сан-Франциско і розкошував і купався в жінках, а відтак мовчки повертався на ранчо, почуваючись слабким, невдоволеним і недостойним, і карав себе тяжкою працею: орав і засаджував неродючу землю, рубав тверді дубові дрова, доки у нього не розламувалася спина, а натомлені руки не обвисали, як ганчір’я.

Ймовірно, між Томом і сонцем стояв його батько: на Тома падала тінь Семюеля. Том таємно писав вірші, а в ті часи розумно було тримати це в секреті. Поети вважалися блідими кастратами, і чоловіки Заходу ставилися до них з презирством. Поезія була проявом слабкості, виродження і розпаду. Якщо ви читали вірші, то наражалися на освистування. Якщо їх писали, то наражалися на підозру й остракізм. Поезія була таємним пороком, і недарма. Ніхто не знає, хорошими чи поганими були вірші Тома, адже він показав їх тільки одній людині, а перед смертю все геть спалив. Судячи з попелу в грубці, віршів було чимало.

Найбільше від усіх у родині Том любив Дессі. Вона несла радість. На її порозі селився сміх.

Ательє Дессі було єдиним у своєму роді в Салінасі. Це було царство жінок. Тут відкидалися усі правила й усі страхи, породжені залізними законами. Для чоловіків двері були зачинені. То було святилище, де жінки могли бути самими собою — смердючими, хтивими, загадковими, нахабними, правдивими і зацікавленими. У Дессі можна було зняти корсети з китового вуса, оті священні корсети, які спотворювали жіноче тіло, формуючи з них богинь. У Дессі вони ставали жінками, які ходять у туалет, об’їдаються, чухаються і псують повітря. Й оця свобода породжувала сміх, просто вибухи реготу.