Чоловіки чули цей регіт за зачиненими дверима і буквально боялися того, що там відбувається, підозрюючи, напевне, що стали його мішенню, як воно здебільшого і було.

Я й зараз бачу перед собою Дессі: її золоте пенсне хитається на носі, не надто пристосованому для носіння пенсне, з очей ллються веселі сльози, а груди стискаються від сильних нападів сміху. Волосся у неї розтріпалося, пасма його потрапили між очима й пенсне, і пенсне падає зі спітнілого носа і крутиться й хитається на своїй чорній стрічці.

Замовити собі сукню у Дессі можна було за кілька місяців заздалегідь, і треба було навідатися до її ательє разів двадцять, поки ви обирали тканину і фасон. Салінас не знав нічого настільки життєдайного, як Дессі. Чоловіки мали свої масонські ложі, свої клуби, свої борделі; у жінок не було нічого, крім Олтарної гільдії та делікатного кокетування з пастором,— поки не з’явилася Дессі.

А потім Дессі закохалася. Я не знаю подробиць її роману — ні хто був той чоловік, ні які були обставини, чи релігія стала на заваді, чи жива дружина, чи хвороба, чи самолюбство. Думаю, моя мама знала, але це належало до тих речей, які ховають у фамільній скрині й ніколи звідти не витягають. Якщо інші мешканці щось знали, то й вони, напевне, тримали все в секреті з огляду на міську відданість. Я лише знаю, що все було безнадійно, похмуро й жахливо. Рік цього роману висмоктав з Дессі всю її веселість, і сміх затих назавжди.

Том нестямно лютував у горах, як поранений лев від пекучого болю. Серед ночі він осідлав коня і помчав з дому, не чекаючи на ранковий потяг до Салінаса. Семюель поїхав слідом за ним і надіслав телеграму з Кінг-Сіті у Салінас.

І коли вранці Том, з чорним обличчям, пришпорював свого загнаного коня на вулиці Джон-стріт у Салінасі, на нього вже чекав шериф. Він роззброїв Тома, посадив його у камеру, і пригощав чорною кавою з бренді, поки по нього не приїхав Семюель.

Семюель не відчитував Тома. Він відвіз його додому і ніколи не згадував про той випадок. І на ранчо Гамільтонів запала тиша.

2

На День подяки 1911 року на ранчо зібралася вся родина — всі діти, крім Джо, який був у Нью-Йорку, крім Ліззі, яка покинула цю сім’ю й увійшла в іншу, та крім Уни, яка померла. Вони прибули з подарунками і такою кількістю наїдків, яку навіть їхній клан не міг би осилити. Дітлахи плакали, верещали і билися. Чоловіки неодноразово навідувалися до кузні й поверталися до столу, ніяково обтираючи вуса.

Кругле личко Лайзи все червонішало й червонішало. Вона все організовувала і віддавала накази. Кухонна плита не знала відпочинку. Всі ліжка були зайняті, на підлогу поклали подушки і накрили їх ватними ковдрами, щоб найменші діти не забилися.