— Я не хочу це бачити,— сказав Адам.

— Але все одно ж побачив. І ти в це не віриш! Я зроблю так, що ти благатимеш мене, щоб тебе до нас пустили. Ти у мене вовком завиєш.

Вона спробувала застосувати проти нього всю свою силу волі, але побачила, що він відсторонений і вільний. Її лють захолола в отруту.

— Від мене ще ніхто не рятувався,— м’яко вимовила вона. Очі в неї стали порожні й холодні, але нігті дерли оббивку крісла, дряпали і тріпали шовк.

Адам зітхнув.

— Якби я мав отакі світлини, а ті чоловіки про це знали, я б не відчував себе в безпеці. Одна така світлина, ймовірно, здатна зруйнувати все життя людини. Невже тобі нічого не загрожує?

— Ти що — вважаєш мене дитиною? — глузливо спитала Кейт.

— Уже не вважаю,— відповів Адам.— Я починаю думати, що ти просто покруч — і взагалі не людина.

— Можливо, ти влучив у ціль,— усміхнулася вона.— А ти гадаєш, я хочу бути людиною? Подивися на ці світлини! Краще бути собакою, ніж людиною. Але я не собака. Я розумніша за людей. Ніхто не здатен мені зашкодити. Не переймайся небезпекою. У мене там знайдеться сотня прегарних світлин,— вона махнула рукою в бік шухлядок,— і всі ті чоловіки знають: якщо зі мною щось трапиться — будь-що,— сотня листів, кожний зі світлиною, прийде туди, де зуміє завдати найбільшої шкоди. Ні, вони мені не зашкодять.

— А раптом станеться який нещасний випадок або раптом ти захворієш? — спитав Адам.

— Це не має значення. Відкрию тобі секрет,— Кейт нахилилася до нього,— якого не знає жоден з цих чоловіків. За кілька років я звідси поїду. А коли поїду — всі ці конверти все одно потраплять у поштові скриньки.

І з реготом вона відкинулася у кріслі.

Адам здригнувся. Він пильно на неї подивився. Її обличчя і сміх були такі дитячі, такі невинні. Він підвівся і налив собі ще, зовсім трохи. Пляшка майже спорожніла.

— Я знаю, що саме ти ненавидиш. Ти ненавидиш у них те, чого не здатна зрозуміти. Твою ненависть викликає не зло. Ти ненавидиш у них добро, до якого не можеш дістатися. Хотів би я знати, чого ти прагнеш, що тобі треба врешті-решт.

— Я зберу всі потрібні мені гроші,— відповіла вона.— Я поїду до Нью-Йорка і буду ще не стара. Куплю собі будинок, гарний будинок у гарному районі, найму гарну прислугу. Передусім я знайду одного чоловіка, якщо він ще живий, і дуже неквапно, застосовуючи всі найболючіші засоби, заберу в нього життя. Якщо я робитиму це вправно й обачно, він збожеволіє, перш ніж помре.

Адам нетерпляче тупнув ногою.

— Ти верзеш дурниці. Бути такого не може. Це безумство. Такого просто не може бути. Я не вірю жодному слову,— вигукував він.