— Ти погано переносила вагітність,— заперечив Адам.— Тобі було боляче.

Вона ніжно всміхнулася до нього.

— Для твого брата я була не надто сильно травмована.

— Мого брата?

— Ти забув Карла?

Адам розсміявся.

— Ах ти нечиста сило! Невже ти думаєш, що я повірю в таке про мого брата?

— Мені байдуже, у що ти там віриш.

— Я тобі не вірю,— повторив Адам.

— Повіриш. Спершу здивуєшся, потім прийдуть сумніви. Ти думатимеш про Карла — повсякчас про нього. Я б могла полюбити Карла. Він у чомусь на мене схожий.

— Не схожий.

— Ти згадаєш,— вела вона далі,— одного дня ти згадаєш такий собі чай, який мав гіркий присмак. Ти помилково випив мої ліки — пам’ятаєш? Спав так, як ніколи раніше у своєму житті, і прокинувся пізно, з важкою головою?

— Ти була надто хвора, щоб реалізувати такий план.

— Я можу все,— відповіла вона.— А зараз, коханий, роздягайся. І я тобі покажу, що ще я можу.

Адам склепив повіки. В голові у нього паморочилося від рому. Він розплющив очі й енергійно помотав головою.

— Усе це не має значення — навіть якщо воно й правда. Це не має ніякого значення.

І раптом Адам розсміявся, бо зрозумів, що це дійсно так. Він підвівся надто різко і змушений був учепитися в спинку крісла, щоб устояти на ногах.

Кейт підскочила до нього і схопилася обіруч за його лікоть.

— Дозволь я допоможу тобі зняти пальто.

Адам відчепив її руки від себе, ніби вони були з дроту. І нетвердими кроками пішов до дверей.