— Чи пам’ятаєш ти,— спитала Кейт,— коли побачив мене уперше?

Обличчя в нього потемніло.

— Господи, ну звісно!

— Ти пам’ятаєш мою зламану щелепу, мої розірвані губи, мої вибиті зуби?

— Пам’ятаю. Але пам’ятати не хочу.

— Для мене буде насолодою знайти чоловіка, який оте все зробив,— заявила вона.— А потім — потім прийдуть інші втіхи.

— Мені треба йти,— сказав Адам.

— Не йди, любий. Не йди, мій коханий. Я маю простирадла з шовку. Я хочу, щоб ти відчув, як вони пестять твою шкіру,— проговорила Кейт.

— Ти жартуєш?

— Ні, коханий, ні. Ти не дуже досвідчений у втіхах, але я можу тебе навчити, я навчу тебе.

Вона зіп’ялася на непевні ноги й обперлася рукою об його плече. Обличчя її здавалося свіжим і юним. Адам поглянув на її руку і побачив зморшкувату мавпячу лапу. Він з відразою відсахнувся.

Вона помітила цей рух, зрозуміла його, і рот у неї закам’янів.

— Я не розумію,— промовив Адам.— Знаю, але не розумію. Знаю, що не віритиму в це вранці. Це як страшний сон. Але ні, це не може бути сон, ні. Адже я пам’ятаю, що ти — мати моїх хлопчиків. Ти навіть не спитала про них. Ти — мати моїх синів.

Кейт обперлася ліктями об коліна і підставила руки під підборіддя, пальцями прикривши гострі вуха. Очі в неї світилися перемогою. Голос став глузливо-лагідний.

— Дурень завжди залишить шпарину,— проговорила вона.— Я з’ясувала це, ще коли була зовсім маленькою. Я — мати твоїх синів. Твоїх синів? Я мати, це так,— та чи знаєш ти, хто їхній батько?

Адам аж рот роззявив.

— Кейті, що ти говориш?

— Моє ім’я Кейт. А тепер слухай, дорогенький, і запам’ятовуй. Скільки разів я допускала тебе до себе, щоб мати дітей?

— Ти була сильно травмована,— сказав він.— Понівечена.

— Один раз,— відрубала вона.— Лише один раз.