Розділ 26
1
1У потязі дорогою назад до Кінг-Сіті з Салінаса Адама Траска накрила хмара неясних форм, звуків і кольорів. Він узагалі не мав жодної ясної думки.
Я вважаю, що у людській голові є певні засоби, завдяки яким десь у темній глибині вивчаються, відкидаються або приймаються проблеми. Ці засоби іноді відкривають такі грані, про існування яких людина і не підозрювала. Як часто лягаєш спати з тривогою і болем, не розуміючи, щó спричиняє ці муки, а вранці прокидаєшся з цілковито новим баченням і ясністю, можливо, породженими отими чорними роздумами. А бувають ранки, коли кров вирує захопленням, а груди стискаються від бентежної радості, й незрозуміло, звідки вони узялися і що їх викликало.
Похорон Семюеля і розмова з Кейт мали б засмутити і пригнітити Адама, але цього не сталося. З сірого тріпотіння проросла велика радість. Адам почувався молодим і вільним, його переповнювала невгамовна веселість. Він зійшов з потяга в Кінг-Сіті, але замість платної стайні, де на нього чекали його кінь і двоколка, вирушив до нового гаража Віля Гамільтона.
Віль сидів у своїй конторі зі скляними стінами, з якої міг спостерігати всю роботу механіків, не чуючи її шуму. Віль уже відростив собі доволі кругле черевце.
Він вивчав рекламу сигар, що регулярно поступали безпосередньо з Куби. Він думав, що тужить за покійним батьком, але це було не так. Він трохи хвилювався через Тома, який зразу ж після похорону поїхав до Сан-Франциско. Віль відчував, що значно пристойніше поринути у справи, як це збирався зробити він, ніж у алкоголь, як це, вочевидь, робив Том.
Віль підвів голову, коли до його контори увійшов Адам, і вказав жестом на одне з великих шкіряних крісел, які завів, щоб пом’якшити для своїх клієнтів удар від розміру рахунку, який їм доведеться сплатити.
Адам сів.
— Не пам’ятаю, чи висловив я вам свої співчуття,— сказав він.
— Сумні часи,— відізвався Віль.— Ви були на похороні?
— Так, був. Не упевнений, що ви знаєте, ким був для мене ваш батько. Він навчив мене такого, що ніколи не забувається.
— Його шанували,— підтвердив Віль.— На цвинтарі було понад двісті людей — понад двісті.
— Такі люди, як він, не помирають,— сказав Адам, і він відкрив цю думку сам.— Навіть уявити не можу, що він мертвий. Зараз він здається мені живішим, ніж раніше.
— Ваша правда,— погодився Віль, хоча й не вважав, що це правда. Для Віля Семюель помер.
— Я думаю про те, що він мені казав,— вів далі Адам.— Коли він це говорив, я не дуже-то уважно слухав, але зараз я ніби чую його слова і бачу його обличчя.
— Ваша правда,— повторив Віль.— І я думаю про це саме. Ви повертаєтеся додому?