— Ти не маєш причин мене боятися,— сказав Адам.— Можеш узагалі про мене забути. Власне, ти й сказала, що вже забула...— Від випитого йому було тепло і безпечно, так добре він не почувався вже багато років.— Я приїхав на похорон Сема Гамільтона. Чудова була людина. Буду за ним скучати. Ти пам’ятаєш, Кейті, він допомагав тобі з близнюками?

В Кейт розбушувалася лють. Вона силилася її приборкати, і ця боротьба відбилася у неї на обличчі.

— Що з тобою? — здивувався Адам.

— Я тобі казала, що алкоголь для мене отрута. Я тобі казала, що мені стає зле.

— Я не міг ризикувати,— спокійно відповів він.— Ти вже в мене стріляла. Хтозна, що ти робила ще.

— На що ти натякаєш?

— Чув я деякі плітки. Доволі брудні плітки.

У цю мить вона забула, що хоче зусиллям волі побороти алкоголь, який захоплював усе її тіло, і програла цю битву. Мозок її залило щось червоне, страх випарувався, а його місце посіла беззастережна жорстокість. Вона схопила пляшку і наповнила свій келих.

Адаму довелося підвестися, щоб налити собі. У нього виникло якесь досі не відоме відчуття. Він отримував задоволення від того, що бачив у ній. Йому було приємно спостерігати, як вона бореться. Його радувало, що він її карає, але водночас він не забував про пильність. «Треба бути обережним,— казав він собі.— Не плескай язиком, не патякай».

Уголос він промовив:

— Сем Гамільтон був мені другом усі ці роки. Я скучатиму за ним.

Кейт розплескала трохи рому, який змочив їй кутики вуст.

— Я його ненавиділа,— вигукнула вона.— Я рада, що він помер.

— Було б добре, мабуть, якби я розібрався в тобі ще тоді.

Вона скривилася.

— Ти — дурень. До тебе я не маю ненависті. Ти просто жалюгідний дурень.

По мірі того, як в Кейт наростала напруженість, Адама охоплювало спокійне тепло.

— Сидиш отут і шкіришся! — просичала вона.— Гадаєш, ти тепер вільний? Випив кілька келихів і думаєш, що став чоловіком! Я поворухну мізинцем, і ти приповзеш до мене, пускаючи слину, навколішках приповзеш! — Її відчуття влади вирвалося на волю, і лисяча обачливість зникла.— Я тебе добре знаю. Знаю твоє боягузливе серце!

Адам і далі всміхався. Він ковтнув рому, і це нагадало Кейт, що треба налити і собі. Шийка пляшки дзенькнула об келих.

— Коли мене понівечили, ти був потрібен,— сказала вона.— Яка ж ти був розмазня! А коли ти вже не був мені потрібен, ти намагався мене зупинити. Ану годі скалити зуби!