Теплі сльози повільно котилися у нього по щоках. М’язи його напружилися, бо він силився не прохопитися ні плачем, ні хлюпанням.

Арон прошепотів у темряві зі своєї подушки:

— Ти холодний. Ти замерз.

Він торкнувся Келової руки, відчув під пальцями гусячу шкіру і тихенько спитав:

— То що, дядько Карл мав гроші?

— Ні,— відповів Кел.

— А тебе доволі довго не було. Про що тато хотів говорити?

Кел не ворушився, намагаючись дихати рівно.

— Не хочеш розповідати? — спитав Арон.— Мені байдуже, розкажеш ти чи ні.

— Я розкажу,— прошепотів Кел. Він повернувся на бік, спиною до брата.— Тато збирається послати вінок для нашої матері. Збіса здоровецький вінок з гвоздик.

Арон сів у ліжку і схвильовано спитав:

— Справді? А як він збирається його туди доправити?

— Потягом. Не кричи.

Арон перейшов на шепіт.

— А як же він не зів’яне?

— Завдяки льоду,— відповів Кел.— Вони його зусібіч обкладуть льодом.

— Та це ж скільки льоду знадобиться?

— Бісова купа,— сказав Кел.— А тепер спи.

Арон замовк, а потім промовив:

— Сподіваюся, вінок доїде туди свіжим і гарним.