Адам не відповів. Він підійшов до столу і поклав листа на бухгалтерську книгу перед нею.

— Що це? — спитала вона і, не чекаючи відповіді, хутко прочитала листа.— Вийди і зачини двері,— звеліла вона фіну.

Адам сів поруч за стіл. Відсунув посуд, щоб покласти свій капелюх.

Коли двері зачинилися, Кейт сказала:

— Це жарт? Ні, жартувати ти не вмієш. А от твій брат, він, можливо, жартує. Ти упевнений, що він помер?

— Усе, що я маю, це лист,— відповів Адам.

— І чого ж ти від мене очікуєш?

Адам знизав плечима.

— Якщо хочеш, щоб я щось підписала, то просто гаєш час. То чого тобі треба?

Адам повільно провів пальцем по чорній стрічці на своєму капелюсі.

— Чого б тобі не записати назву фірми і не зв’язатися з ними особисто?

— Що ти їм про мене нарозповідав?

— Нічого,— відповів Адам.— Я написав Карлу, що ти мешкаєш у іншому місті, от і все. Він уже помер, коли прийшов мій лист. Лист потрапив до адвокатів. Там усе написано.

— Той, хто написав постскриптум, начебто твій приятель. Що ти написав йому?

— Я ще не відповів на цього листа.

— А що ти збираєшся відповідати?

— Те саме — що ти мешкаєш в іншому місті.

— Ти не можеш сказати, що ми розлучені. Бо ми не розлучені.

— Я й не збираюся.

— Хочеш дізнатися, за скільки я погоджуся відступитися? Я візьму сорок п’ять тисяч готівкою.