Адам піднявся широкими сходами на веранду і подзвонив. До дверей підійшла Олів і трохи їх прочинила, а з-за її боків визирали Мері й Джон.

Адам зняв капелюха.

— Ви мене не знаєте. Я — Адам Траск. Ваш батько був мені другом. Я хотів би висловити своє шанування місіс Гамільтон. Вона допомагала мені, коли народжувалися мої близнята.

— Авжеж,— відповіла Олів і широко прочинила двері.— Ми про вас чули. Хвилиночку. Бачите, ми облаштували для мами окреме помешкання.

Олів постукала у двері в кінці широкого коридору і гукнула:

— Мамо! Тут до тебе прийшов один знайомий.

Вона відчинила двері та провела Адама до затишної кімнати, у якій мешкала Лайза.

— Перепрошую,— сказала вона Адаму,— Катріна смажить курку, і мені треба за нею наглядати. Джоне! Мері! Ходімо. Ходімо!

Лайза видавалася ще тендітнішою, ніж раніше. Вона сиділа у плетеному кріслі-гойдалці й була стара-стара. Сукня легкої чорної шерсті мала широку спідницю, а комір був застібнутий на булавку з написом золотом «Мама».

У симпатичній вітальні-спочивальні було повно світлин, флаконів з лосьйонами, мереживних подушечок для голок і булавок, щіток для волосся і гребінців, порцелянового посуду і срібних дрібничок на бюро — нагадувань про численні дні народження і різдвяні свята.

На стіні висів великий тонований фотопортрет Семюеля, який зафіксував холодну й відсторонену гідність, вимиту й убрану відчуженість, яких він ніколи не мав за життя. В цьому портреті не було ні вогника в очах, ні краплини його спостережливої життєдайності. Портрет висів у важкій золотій рамі, й усі діти ціпеніли від страху, бо його очі стежили за ними, хай де вони стануть.

На лозовому столику біля Лайзи стояла клітка з папугою Поллі. Цього папугу купив для неї Том у якось матроса. Поллі був старий птах, вважалося, мав п’ятдесят років, прожив він у брутальному середовищі й засвоїв енергійну мову корабельного кубрика. Як Лайза не намагалася, їй не вдалося примусити Поллі замінити барвистий словник його юності на церковні псалми.

Поллі схилив голову набік, примружив око, оглядаючи Адама, й обережним кігтиком почухав пір’я біля дзьоба.

— Кінчай брехати, ти, падло,— проговорив Поллі без усякого виразу.

Лайза нахмурила брови і сказала суворо:

— Поллі, це не чемно.

— Падло паскудне! — наполягав Поллі.

Лайза залишила цю грубість без уваги. Вона простягла свою крихітну ручку.

— Містере Траск,— промовила вона.— Я рада вас бачити. Сідайте, прошу.

— Я проходив повз ваш будинок, і мені захотілося висловити вам свої співчуття.