— Ні.

— Що значить — ні? Ти не можеш торгуватися.

— Я не торгуюся. Лист у тебе, ти знаєш стільки ж, скільки і я. Роби, що хочеш.

— З чого це ти такий зухвалий?

— Бо почуваюся в безпеці.

Вона уважно поглянула на Адама з-під зеленого прозорого козирка. Кучерики її лежали на козирку, як гудиння на зеленому даху.

— Адаме, ти бовдур. Якби ти не патякав, ніхто й не дізнався б, що я жива.

— Але це знаю я.

— Знаєш ти? Може, ти думав, що я побоюся вимагати ці гроші? Якщо ти так гадаєш, то ти просто несосвітенний дурень.

— Мені байдуже, що ти робитимеш,— терпляче відповів Адам.

Вона цинічно посміхнулася.

— Ах, тобі байдуже? А якщо я скажу, що у конторі шерифа лежить безстроковий наказ, залишений ще старим шерифом, що коли я використаю десь твоє ім’я або визнаю, що я твоя дружина, мене за двадцять чотири години виштовхають з цього округу і зі штату. Тебе це спокушає?

— Спокушає мене до чого?

— Домогтися моєї висилки і забрати всі гроші собі.

— Я приніс тобі листа,— терпляче повторив Адам.

— Я хочу знати чому.

— Мене не цікавить, ані що ти думаєш взагалі, ані що ти думаєш про мене,— почав Адам.— Карл залишив тобі у своєму заповіті п’ятдесят тисяч доларів. Він не поставив жодних умов. Я не бачив заповіту, але він хотів, щоб ти отримала гроші.

— Ти ведеш якусь незрозумілу гру з п’ятдесятьма тисячами доларів,— сказала вона.— Але в тебе нічого не вийде. Не знаю, в чому тут хитрість, але дізнаюся неодмінно. Втім, про що я думаю? Ти ж не здатний нічого вигадати сам. Хто дає тобі поради?

— Ніхто.

— А отой китаєць? Він збіса кмітливий.