Адам зупинився, повільно обернувся і подивився на неї уважно й задумливо.

— Раніше мені це не спадало на думку,— заговорив він, підійшовши до неї так близько, що їй довелося відкинути голову, щоб бачити його обличчя.— Я казав, що не розумію тебе. А от щойно я здогадався, що це ти не розумієш.

— Чого ж це я не розумію, містере Мишеня?

— Ти знаєш усе про мерзенність у людях. Ти мені показувала світлини. Ти використовуєш усі ганебні, слабкі сторони людини, але Господь відає, що людина їх має.

— Кожен...

Адам провадив, сам глибоко здивований власними думками.

— Але ти... так, справді, ти нічого не знаєш про решту. Ти не віриш, що я приніс листа, бо не хочу твоїх грошей. Ти не віриш, що я тебе кохав. І оці люди, що приходять до тебе сюди зі своєю мерзенністю, оці чоловіки на світлинах,— ти не віриш, що вони мають у собі щось хороше й світле. Ти бачиш лише один бік і гадаєш — ба більше, ти упевнена,— що тільки він і існує.

Вона зневажливо розреготалася.

— Давай-давай, викривай мене далі, звинувачуй! Який романтик цей наш містер Мишеня! Прочитай мені проповідь, містере Мишеня.

— Ні. Навіщо? Я ж знаю, що тобі бракує дуже суттєвої частини. Деякі люди не здатні бачити зеленого кольору, але вони, можливо, ніколи не дізнаються про цю ваду. Гадаю, ти людина лише частково. І з цим нічого не поробиш. Просто цікаво, чи відчуваєш ти іноді, що навколо тебе існує щось невидиме. Було б жахливо, якби ти знала про його існування, але не могла ні бачити, ні відчути. Оце було б жахливо.

Кейт різко відсунула стілець і стала на рівні ноги. Вона стиснула кулаки, узяла руки в боки, сховавши кулаки в зборках подолу. Вона силилася не перейти на пронизливий вереск.

— А наше Мишеня — філософ,— протягла вона.— Тільки наше Мишеня і в цьому таке ж нікчемне, як і в усьому іншому. Ти колись чув про галюцинації? Якщо існують речі, яких я не бачу, чи не здається тобі, що вони, можливо, фантазії, сфабриковані твоєю власною хворою уявою?

— Ні, не здається. Мені не здається. Так само, як і тобі.

Адам розвернувся, вийшов і зачинив по собі двері.

Кейт сіла і втупилася у зачинені двері. Вона не усвідомлювала, що стукає кулаками по білій цераті. Вона не усвідомлювала, що білий прямокутник дверей розпливається в її очах від сліз, що її тіло труситься від, як їй здавалося, люті, яка водночас відчувається як скорбота.

2

Коли Адам вийшов від Кейт, у нього залишалося понад дві години до потяга на Кінг-Сіті. Під впливом якогось пориву він звернув з Головної вулиці на Центральну авеню і пішов до високого білого будинку номер 130, який належав Ернесту Стейнбеку. Це був бездоганний, привабливий будинок, величний, але без претензій: він стояв за білим парканом, оточений підстриженим газоном, і до його білих стін тулилися троянди й айстри.