— Ти говориш точнісінько, як тато,— сказала Дессі, й обоє вони засміялися.

Радість Тома перейшла у енергійність.

— Так,— сказав він.— Ми повернемо сюди старі часи, все буде, як колись. Я тут скнів у своєму горі, як змія з переламаним хребтом. Нічого дивного, що Віль вважає мене ненормальним. Тепер ти повернулася, і я тобі покажу, на що здатний. Я знову вдихну життя в життя. Ти чуєш? Цей дім знову оживе.

— Я рада, що приїхала.

Дессі подумала розпачливо, який Том став вразливий, який нервовий, як їй доведеться його захищати й оберігати.

— Ти, мабуть, день і ніч працював, щоб так відчистити і відмити будинок,— сказала вона.

— Пусте,— відповів Том,— просто трохи пальцями поворушив.

— Знаю я ці ворушіння пальцями. Відра, вода, ганчірка, навколішки — і вперед, хіба що ти винайшов спосіб робити це за допомогою курячої енергії чи приборкання вітру.

— Винаходи — ось через що в мене не залишається часу. Я придумав маленький шліц, який дозволяє краватці вільно охопити твердий комірець.

— Ти ж не носиш тверді комірці.

— Учора носив. Тому й придумав. А кури — я їх розведу мільйони по всьому ранчо, у маленьких курятниках з кільцем на дашку, щоб можна було їх занурювати у цистерну з побілкою. А яйця поступатимуть на невеличкий конвеєр — ось! Я тобі намалюю.

— Я хочу намалювати сніданок,— сказала Дессі.— Яку форму має смажене яйце? Яким кольором ти намалював би жирні й пісні частини бекону?

— Ти отримаєш свій сніданок,— вигукнув Том, відчинив дверцята плити і так розворушив вогонь коцюбою, що волоски у нього на руках обпалилися. Він підкинув дров і знову пронизливо засвистів.

— Ти нагадуєш козлоногого фавна з пшеничною флейтою десь на горі у Греції,— сказала Дессі.

— А хто ж я, по-твоєму, такий? — вигукнув він.

«Якщо він по-справжньому радий,— подумала Дессі зі щемом,— чому в моєму серці немає легкості? Чому я не можу вибратися зі свого сірого лантуха? Я виберуся,— заволала вона в думках.— Якщо може він — зможу і я».

Уголос вона промовила:

— Томе!

— Що?

— Я хочу пурпурове яйце.