Розділ 33

1

Трава залишалася на пагорбах зеленою мало не до кінця червня, а потім пожовкла. Головки вівсюга похилилися на стеблах під тягарем насіння. Струмки не пересихали все літо. Худоба, нагулявши тіла, ледь пересувалася пасовиськами, і шкура в неї блищала здоров’ям. То був такий рік, коли мешканці Салінас-Веллі забувають про посушливі часи. Фермери купували більше землі, ніж могли собі дозволити, і підраховували свої прибутки на обкладинках чекових книжок.

Том Гамільтон працював, як гігант, і не лише своїми дужими руками, а й серцем і душею. Знову задзеленчало ковадло у кузні. Він пофарбував старий будинок білою фарбою і побілив усі сараї і службові приміщення. Він з’їздив до Кінг-Сіті, роздивився там, як працюють туалети зі зливом води, і виготовив такий самий з майстерно вигнутої білої жерсті й вирізьбленого дерева. Оскільки вода зі струмка поступала повільно, він встановив за будинком бак з червоного дерева і закачував у нього воду ручним вітряком, зробленим так дотепно, що він крутився при найменшому вітерці. А ще він виготовив металеві й дерев’яні моделі своїх ідей і збирався восени послати їх у патентне бюро.

Це було не все — він трудився з гумором і у чудовому настрої. Дессі доводилося підніматися дуже рано, щоб внести свою частку в домашні справи, поки Том не зробив усе сам. Вона спостерігала за його великим рудим щастям, але воно було не таке легке, як щастя Семюеля. Воно не виростало з його коріння і не злітало угору. Том виготовлював своє щастя так майстерно, як тільки міг, формував його і ліпив.

Дессі, в якої було більше знайомих, ніж у будь-кого в цілій долині, не мала друга, кому могла б звіритися. Коли в неї виникла проблема, вона про неї нікому не розказала. Усі болі були її особистою таємницею.

Коли Том застав її всю заціпенілу і напружену від несамовитого болю, він закричав у паніці:

— Дессі, що з тобою?

Вона опанувала вираз обличчя і відповіла:

— Потягнула шию, от і все. Просто потягнула шию. Вже все добре.

І за хвилину вони вже сміялися.

Вони багато сміялися, немов хотіли підбадьорити самі себе. Лише коли Дессі лягала у ліжко, на неї навалювалася її втрата, важка і нестерпна. А Том лежав у себе в темній спальні, розгублений як дитя. Він чув, як б’ється в нього серце, іноді збиваючись із ритму. Він відганяв ці думки і шукав розради у своїх планах, проектах, механізмах.

Іноді літніми вечорами вони йшли на прогулянку в гори, дивилися, як останнє сонячне проміння чіпляється за вершини західних кряжів, відчували легкий вітерець, який піднімав над долиною нагріте за день повітря. Зазвичай вони мовчки стояли і вдихали спокій і мир. Оскільки обоє були несміливі, вони ніколи не говорили про себе. Вони зовсім нічого не знали одне про одного.