— Чим ти їх годуватимеш?

— Жолудями,— відповів Том.— Я змайструю машину для збору жолудів.

Він пішов до своєї кімнати, і Дессі чула, як він там шарудить і стиха розмовляє сам із собою. Вона дивилася з вікна на зоряну ніч і раділа. Проте вона не була певна, що справді хоче їхати, як і не знала, чи хоче того Том. Дессі роздумувала про це, а біль у боці заворушився, зашарудів.

Коли вранці Дессі прокинулася, Том уже стояв за креслярською дошкою, стукав себе кулаком по лобі та щось бурчав собі під ніс. Дессі зазирнула йому через плече.

— Оце і є твоя машина для збору жолудів?

— Усе було би просто. От тільки як витягати гілочки й каміння?

— Я знаю, ти у нас славетний винахідник, але я винайшла найкращого на світі збирача жолудів, і це обов’язково спрацює.

— Що ти маєш на увазі?

— Дітей,— відповіла Дессі.— Оті маленькі невтомні ручки.

— Не будуть вони цього робити, навіть за плату.

— А за призи будуть. Приз для кожного і головний приз для переможця — може, навіть приз у сто доларів. Вони прочешуть усю долину. Дозволь мені спробувати, добре?

Том почухав голову.

— Чому б і ні? Але як ти збиратимеш жолуді?

— Діти зноситимуть їх сюди,— пояснила Дессі.— Ти тільки дозволь мені за це узятися. Сподіваюся, в тебе знайдеться, де їх зберігати.

— Але ж це буде експлуатація дитячої праці.

— Звісно, буде,— погодилася Дессі.— Коли я мала ательє, я експлуатувала дівчат, які хотіли навчитися шити,— а вони експлуатували мене. Думаю назвати це «Великим жолудевим змаганням» округу Монтерей. І ми допустимо до змагання не кожного. Для призів можна обрати велосипеди — хіба ти не збирав би жолуді в надії дістати велосипед?

— Ще й як збирав би,— відповів Том.— А чи не могли б ми їм ще й платити?

— Тільки не грошима. Інакше це перетвориться на працю, а вони воліли б уникати праці, за можливості. Так само, як і я.

Том відхилився від своєї дошки і розсміявся.

— Так само, як і я,— сказав він.— Гаразд, ти займайся жолудями, а я займуся поросятами.