— Йому б сподобалось, якби я порпався у його паперах? — вигукнув Том.

— Він би того не допустив,— сухо зауважила Дессі.— Вони замкнені у нього в сейфі. І не будемо псувати собі день злістю.

— Гаразд,— погодився Том.— Бог усе бачить. Але Віль мене дратує. Якщо я не хочу жити за його правилами, значить, я божевільний, божевільний і все.

Дессі змінила тему, змінила силоміць:

— Знаєш, я в останню мить пережила певне потрясіння,— сказала вона.— Мама схотіла прийти попрощатися. Ти колись бачив, Томе, щоб мама плакала?

— Ні, не пригадую. Та ні, вона не з тих, хто плаче.

— Так от, вона плакала. Не сильно, але як на неї — багато: схлипнула, двічі шморгнула, витерла ніс, протерла окуляри і замкнулася, як кишеньковий годинник.

— Господи, Дессі! — вигукнув Том.— Як же добре, що ти повернулася! Як добре. У мене таке відчуття, ніби я одужав після хвороби.

Коні мчали окружною дорогою.

— Адам Траск купив собі «форд»,— повідомив Том.— Чи, радше, Віль продав йому «форд».

— Про «форд» я не чула. Але він купує мій будинок. Дає дуже гарну ціну,— вона засміялася.— Я виставила доволі високу ціну за будинок. Збиралася знижувати під час перемовин. Містер Траск погодився на першу ціну. Це мене поставило у скрутне становище.

— І що ти зробила, Дессі?

— Мусила признатися, що планувала торгуватися і знижати ціну. А йому, здається, все було байдуже.

— Заклинаю тебе ніколи не розповідати цю історію Вілю. Він би здав тебе у божевільню.

— Але ж мій будинок не коштує аж стільки!

— Повторюю те, що сказав про Віля. А навіщо Адаму твій будинок?

— Збирається туди переселятися. Хоче, щоб близнюки ходили до школи у Салінасі.

— А що він робитиме з ранчо?

— Не знаю. Він не сказав.

— Хотів би я знати,— заговорив Том,— що було б, якби тато володів таким ранчо, як у нього, а не нашим старим запорошеним пустирем.