Вона чула, як заповнюються повітрям великі міхи в кузні, як приміряється молот до ковадла. Вона чула, як Лайза відчиняє дверцята печі, як вона місить хліб на посипаній борошном дошці. Вона чула, як тиняється по хаті Джо, шукаючи свої черевики у зовсім несподіваних місцях і знаходячи їх зрештою там, де він їх і залишив,— у себе під ліжком.

Вона чула ніжний дзвінкий голос Моллі у кухні, коли та зранку читала Біблію, а Уна її виправляла своїм горловим, прохолодним сопрано.

А Том підрізав Моллі язика кишеньковим ножиком і мало не вмер зі страху, усвідомивши згодом свою рішучість.

— Ох, Томе, любий мій,— промовила вона, і губи її заворушилися.

Несміливість Тома дорівнювала його відвазі, як і має бути у визначної людини. Його нестриманість збалансовувалася ніжністю, і він сам становив поле битви для своїх власних військ. Зараз він був спантеличений, але Дессі могла його утримати й направити, як приборкувач підводить чистокровку до бар’єру, щоб продемонструвати її породу і форму.

Дессі, хоч і відчувала ще біль, задрімала, а ранок за вікнами розгорявся. Вона пригадала, як Моллі збиралася очолити Великий марш на Четверте липня разом із самим сенатором штату Гаррі Форбсом. А Дессі ще не закінчила пришивати галуни на сукню Моллі. Вона спробувала підвестися. Галунів було так багато, а вона тут роздрімалася.

Вона гукнула:

— Я встигну, Моллі. Все буде зроблено.

Дессі підвелася з ліжка, накинула халат і боса пройшлася будинком, переповненим Гамільтонами. Коли вона вийшла у коридор, вони всі пішли по своїх спальнях. У спальнях з охайно застеленими ліжками виявилося, що вони на кухні, а з кухні вже розбрелися хто куди. Смуток і смерть. Хвиля спогадів відступила, і вона повністю прокинулася і все тверезо усвідомила.

Будинок був чистий, вимитий, бездоганний, фіранки випрані, вікна відполіровані, але все так, як робить чоловік: відпрасовані завіси висіли не дуже рівно, на віконному склі проступали патьоки, а на поверхні столу залишився квадрат, коли пересунули книжку.

Пічка грілася, з-під конфорок вибивалося жовтогаряче полум’я, з відкритої в’юшки чулася тяга. Маятник кухонного годинника відблискував за скляним футляром, і його цокотіння нагадувало стукіт дерев’яного молоточка по пустій дерев’яній коробці.

З двору пролунав свист, шалений і хрипкий, як очерет, звук був високий, дивний. Свист складався у якусь навіжену мелодію. Потім на порозі виріс Том з оберемком дубового хмизу, таким великим, що його самого не було за ним видно. Том вкинув хмиз у дров’яний ящик.

— Ти вже встала,— сказав він.— Я свистів, щоб тебе розбудити.— Обличчя його засвітилося радістю.— Ранок сьогодні ніжний, як пух, шкода валятися в ліжку.