— Ці мені Гамільтони! — звернувся він до телеграфіста.— Тільки поглянь на них!

Том і Дессі, узявшись за руки, зграбно перекочувалися з п’ятки на носок, і Том виспівував «Дудл-дудл-ду», а Дессі — «Дідл-дідл-ді», а потім вони знову обійнялися.

Том подивився на неї з висоти свого зросту:

— Ви часом не Дессі Гамільтон? Здається, я вас пригадую. Але ви перемінилися. Де ж ваші кіски?

Він довго вовтузився з її багажними квитанціями, десь загубив їх у себе в кишенях, потім знайшов, але все переплутав. Нарешті він приторочив її дорожні кошики позаду коляски. Двоє гнідих коней били копитами землю і захиляли голови, що аж підстрибував начищений до блиску дишель. Упряж була відполірована, мідні прикраси відливали золотом. Батіг був прикрашений червоним бантом, а у гриви і хвости коней вплетені червоні стрічки.

Том допоміг Дессі влізти на сидіння і жартома ущипнув за щиколотку. Потім розмотав шворки батога з держака, і коні рушили так різко, що аж колеса застогнали.

— Хочеш, проїдемося по Кінг-Сіті? — запропонував Том.— Симпатичне місто.

— Ні,— відмовилася Дессі,— я його пам’ятаю.

Він звернув ліворуч і поїхав у південному напрямку, а коні пішли приємною, ритмічною риссю.

— А де Віль? — спитала Дессі.

— Не знаю,— неохоче відповів Том.

— Він з тобою говорив?

— Так. Сказав, що не слід тобі сюди приїжджати.

— І мені він сказав це саме. Та ще й примусив Джорджа мені написати.

— Чому б тобі не переїхати, якщо ти хочеш? — розсердився Том.— Яке Вілю до цього діло?

Дессі торкнулася його руки.

— Він вважає, що ти збожеволів. Каже, ти пишеш вірші.

Обличчя Тома потемніло.

— Напевне, він заходив у дім, коли мене не було. Та що йому, власне, треба? Він не мав права лізти в мої папери.

— Тихо, тихо,— сказала Дессі.— Віль — твій брат. Не забувай.