— Оскільки ми вже заговорили про нас самих, ти ніколи не замислювався, що увесь світ для нас — це тільки наша долина і кілька поїздок до Сан-Франциско? Чи бував ти далі на південь за Сан-Луї-Обіспо? Я — ні.

— І я — ні.

— Не дуже-то це добре, як гадаєш?

— Купа людей нікуди не їздить,— сказав Том.

— Але ж це не закон. Ми могли б поїхати до Парижа, до Рима, до Єрусалима. Мені б так хотілося побачити Колізей.

Том підозріло подивився на сестру, чекаючи якогось жарту.

— Як би ми змогли? — спитав він.— Це ж силу грошей треба.

— Не так уже й багато,— сказала вона.— Необов’язково зупинятися в дорогих готелях. Ми б могли знайти найдешевші пароплави й узяти найнижчий клас. Саме так наш тато прибув сюди з Ірландії. І ми б могли побувати в Ірландії.

Том дивився на неї, і очі в нього потроху розгорялися. Дессі провадила далі.

— Ми б могли попрацювати як слід один рік, відкладаючи кожен мідяк. Я можу брати у Кінг-Сіті замовлення на пошив одягу. Це б нам допомогло. А наступного літа ти продав би все поголів’я і живність, і ми змогли б їхати. Жоден закон цього не забороняє.

Том підвівся і вийшов з дому. Подивився на літні зорі, на блакитну Венеру і червоний Марс. Він то стискав, то розтискав кулаки. Потім повернувся до вітальні. Дессі не ворушилася.

— Ти хочеш поїхати, Дессі?

— Понад усе на світі.

— Тоді ми їдемо!

— А ти хочеш поїхати?

— Понад усе на світі,— вигукнув він і додав,— Єгипет — ти не думала про Єгипет?

— Афіни,— сказала вона.

— Константинополь!

— Віфлеєм!

— Так, Віфлеєм,— раптом сказав він.— Іди спати. Нас чекає рік роботи — цілий рік. Відпочинь. Я позичу гроші у Віля і куплю тисячу молочних поросят.