Обоє здивувалися, коли Дессі якось спитала під час прогулянки на пагорб:

— Томе, а чому б тобі не одружитися?

Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі.

— Кому я потрібен?

— Ти жартуєш чи справді так думаєш?

— Кому я потрібен? — повторив він.— Хто б схотів таке чудо, як я?

— Здається мені, що ти так дійсно думаєш.— І тут Дессі порушила їхній неписаний закон.— Ти був колись закоханий?

— Ні,— коротко відповів він.

— Хотіла б я знати,— промовила вона, ніби він і не відповідав.

Том мовчав, коли вони спускалися з гори. Але на порозі раптом заявив:

— Тобі тут самотньо. Ти не хочеш залишатися.— Він трошки зачекав.— Відповідай мені. Хіба це не правда?

— Тут я хочу бути більше, ніж деінде. А ти ходиш до жінок?

— Так,— відповів він.

— І тобі стає легше?

— Не надто.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю.

Вони мовчки увійшли в дім. Том запалив світло у старій вітальні. Знаменитий диван, який він реставрував, тулився високою спинкою до стіни, зелений килим лежав на підлозі між двома дверима.

Том усівся за круглий стіл у центрі кімнати, а Дессі — на диван. Вона бачила, що Том досі ніяковіє через своє останнє зізнання. «Який він чистий,— подумала вона,— який непристосований до цього світу, навіть я знаю більше, ніж він. Драконоборець, ось він хто, рятівник прекрасних дам, і його дрібні грішки видаються йому настільки величезними, що він себе вважає недостойним і негідним». Їй захотілося, щоб з ними зараз був батько. Батько відчував у Томі велич. Він би знав, як визволити цю велич з темниці й пустити у вільний політ.

Дессі спробувала інший підхід, щоб побачити, чи не вдасться їй запалити в ньому якусь іскру.