— Не так уже у нас погано.

— Все просто чудово, тільки грошей чортма.

— А ти зустрічав іншу родину,— серйозно запитала Дессі,— яка б жила так радісно, як ми?

— Ні, не зустрічав. Але ж то родина, а не земля.

— Томе, пам’ятаєш, як ти возив Дженні й Бель Вільямс на танці у «Персику» на дивані?

— Хіба з нашою мамою забудеш? Слухай, а якщо покликати Дженні й Бель до нас у гості?

— Вони б зраділи,— сказала Дессі.— Так і зробимо.

Коли вони звернули з окружної дороги, вона зауважила:

— Якесь тут усе не таке, як на моїй пам’яті.

— Сухіше було?

— Мабуть, так. Томе, а трави так багато!

— Маю двадцять голів худоби, все з’їдять.

— Ти, напевно, багатий.

— Ні, та ще й у сприятливий рік ціни на яловичину падають. Цікаво, що зробив би Віль. Він вишукує дефіцит. Він мені так і сказав — завжди шукай дефіцит. Віль метикований.

Вибоїстий шлях не змінився, хіба що вибоїни стали ще глибші, а каменюк побільшало.

— Що це там за листівка на мескитному кущі? — Дессі вхопила її, коли вони проминали кущ, і прочитала: «З поверненням додому».— Це ти зробив, Томе?

— Ні. Хтось тут побував.

Що п’ятдесят ярдів їм траплялася листівка, яка чи стирчала на кущі, чи звисала з гілки суничного дерева, чи ліпилася до стовбура кінського каштана, і всі вони мали напис «З поверненням додому!». Дессі щасливо скрикувала від кожної з них.

Вони піднялися на пагорб перед рівниною старого ранчо Гамільтонів, і Том зупинив коней, щоб Дессі могла помилуватися краєвидом. На кручі, з протилежного боку рівнини, побіленим камінням були викладені велетенські слова: «Ласкаво прошу додому, Дессі!» Вона притулилася головою до одвороту братової куртки і заплакала й засміялася водночас.

Том суворо дивився поперед себе: