— Хто ж це міг зробити? Людина вже не може зі свого дому вийти.

На світанку Дессі прокинулася від крижаного болю, який хапав її час до часу. Він почався з шарудіння і загрози болю; розтікся по всьому боку і перейшов на живіт — спершу щипав, потім шпигав, а потім стискував і жорстоко душив, ніби її викручувала якась величезна безжальна рука. Коли біль відпустив, вона почувалася, як побита до синців. Тривав цей напад недовго, але впродовж нього світ розпадався, і вона тільки чула боротьбу в своєму тілі. Коли залишилося тільки відчуття розбитості, вона побачила, як до вікна наближається срібний ранок. Дессі вдихнула свіжий запах вранішнього вітру, який колихав фіранки і в якому чулася трава, корінці, росиста земля. Потім до цієї низки відчуттів долучилися звуки: заклопотане цвірінькання горобців, мукання корови, яка монотонно сварила своє невгамовне голодне теля, клекіт синьої сойки, сповнений удаваного захвату, застережливий крик перепела на варті й шепіт у відповідь перепелиці, що сховалася десь неподалік у високій траві. Пташиний двір гарячкував навколо яйця, а велика род-айлендська чорно-червона курка, яка важила чотири фунти, лицемірно вдавала, ніби страшенно боїться, що її з жагою притисне до землі сухорлявий розбишака-півень, якого вона могла б віджбурнути одним помахом крила.

До симфонії звуків долучилося воркотання голубів. Дессі згадала, як її батько повідомив, сидячи у голові столу:

— Я сказав Кролику, що хочу розвести голубів, а він — уявляєте? — застеріг: «Тільки не білих». «Чому ж не білих?» — спитав його я. «Вони приносять велике нещастя. Заведіть зграю білих голубів, і вони принесуть вам смуток і смерть. Беріть сизих».— «Мені подобаються білі».— «Беріть сизих»,— сказав він мені. Але я заведу білих, небом присягаюся.

А Лайза промовила терпляче:

— Навіщо ти повсякчас випробовуєш долю, Семюелю? Сизі смакують не гірше, та вони й більші.

— Я не хочу, щоб мною керували забобони.

А Лайза відповіла зі своєю страхітливою простотою:

— Тобою вже керує твоя власна незгідливість. Ти незгідливий, як осел, справжній осел.

— Мусить же хтось це робити,— похмуро сказав батько.— Інакше Доля стала б надто зарозумілою, а людство так і не злізло б з дерев.

І, саме собою, він завів білих голубів і сердито чекав на смуток і смерть, поки не довів свою правоту. Й оце тут були вгодовані пра-пра-правнуки того першого виводку, й оце вони воркотіли вранці й закручувалися білим шлюрком, злітаючи над каретним сараєм.

Дессі пригадувала, ніби чула давні розмови, і дім навколо неї заповнювався людьми. Смуток і смерть, подумала вона, смерть і смуток, і знову біль рвав їй шлунок, а не просто саднив. Треба лише достатньо довго зачекати, і смуток і смерть прийдуть неодмінно.