— Знаєш, те, що ми могли б зробити, настільки просто, що тобі стане смішно.

— Що саме?

— Ми могли б утекти на ранчо твого тата. Мій каже, що земля там просто чудова.

— Ні,— швидко відповів Арон.

— Чому ж ні?

— Я не збираюся ставати фермером, а ти — жінкою фермера.

— Я збираюся стати жінкою Арона, ким би він не був.

— Я не збираюся відрікатися від коледжу.

— Я тобі допоможу,— повторила Абра.

— І де ж ти візьмеш гроші?

— Украду,— відповіла Абра.

— Я хочу виїхати з цього міста,— простогнав Арон.— Усі з мене кепкують. Я не можу цього винести.

— Все скоро минеться.

— Ні, не минеться. Я не хочу тут лишатися ще на два роки до закінчення школи.

— Ти хочеш поїхати від мене, Ароне?

— Ні. Якого дідька він поліз у справи, на яких не тямиться? Господи! Я його ненавиджу.

— Ароне! — суворо застерегла Абра.— Не смій так говорити!

— Звідки я знаю, чи не набрехав він мені про матір?

Обличчя Абри спалахнуло.

— Тебе слід відлупцювати,— сказала вона.— Якби не люди отут, я б сама тебе відшмагала,— вона подивилася на його прегарне обличчя, зараз спотворене люттю і відчаєм, і раптово перемінила тактику.— А чому б тобі не спитати у нього про матір? Просто підійди і спитай.