— Я б розповів, якби ви спитали,— сказав він тихо.

— А я не питав! Я не питав! Я такий самий поганий батько, яким був мій!

Ніколи не чув Кел такого тону в Адама. Голос був хрипкий, через нього проривалася теплота, й Адам шукав підходящі слова, намацуючи їх десь у темряві.

— Мій батько зробив ливарну форму і почав мене туди заганяти. З мене був нікудишній виливок, але переплавити його я не міг. Нікого не можна переплавити. Так я і залишився нікудишнім виливком.

— Сер, не засмучуйтеся,— сказав Кел.— Вам і так нелегко.

— Думаєш? Можливо. А можливо, я просто невдаха. Не знаю власних синів. Не знаю, чи навчуся їх розуміти.

— Я розповім вам усе, що ви хочете знати. Просто питайте мене.

— А з чого починати? Від самого початку?

— Ви засмучені чи сердиті через те, що я потрапив до в’язниці?

На подив Кела, Адам розсміявся.

— Ти ж туди просто потрапив, хіба ні? Нічого поганого ти не робив.

— Мабуть, і просто потрапити туди вже погано.

Келу хотілося також відчувати провину.

— Я теж колись сидів у в’язниці,— промовив Адам.— Цілий рік був в’язнем ні за що.

Кел намагався усвідомити таку єресь:

— Я не вірю.

— Буває, що я й сам не вірю, але знаю, що коли я втік, то пограбував крамницю і викрав дещо з одягу.

— Я не вірю,— слабко повторив Кел, але тепло, близькість були такі чудові, що він учепився за них. Він дихав дуже обережно, щоб не сполохати це тепло.

— Ти пам’ятаєш Семюеля Гамільтона? — раптом спитав Адам.— Переконаний, що пам’ятаєш. Коли ви були ще немовлятами, він сказав, що я — поганий батько. Він мене вдарив, збив з ніг, щоб утовкмачити це мені.

— Отой старигань?