Вона узяла сільничку і потрусила над яйцем.

Джо зобразив штучну радість.

— Дякую,— сказав він.— Для мене це важливо. Дуже потрібні гроші. Так от, я шукав у Паджаро і Вотсонвілі. Напав на її слід у Вотсонвілі, але вона вже перебралася до Санта-Круса. Простежив її там, а вона виїхала.

Кейт скуштувала яйце і додала солі.

— Це все?

— Ні,— відповів Джо.— Там я діяв наосліп. Вирушив до Сан-Луїса, вона там побувала, але й звідти виїхала.

— І жодних слідів? Ніяких міркувань, куди вона могла податися?

Джо перебирав пальцями. Його щастя, а то й усе його життя, залежало від наступних слів, і він не поспішав їх промовляти.

— Ну ж бо,— поквапила його Кейт.— Ти щось з’ясував — що саме?

— Не так і багато. Але я не знаю, що думати.

— Нічого не думай. Просто розказуй. Думати буду я,— голос Кейт звучав жорстко.

— Може, це й неправда.

— Та говори вже, заради Бога! — розсердилася вона.

— Так от, я розмовляв з хлопцем, який її бачив останнім. Хлопця звати Джо, як і мене...

— А як звали його бабусю, ти не дізнався? — саркастично спитала Кейт.

— Отой Джо каже, що вона насмокталася пива одного вечора і розповіла, що хоче повернутися до Салінаса і зачаїтися. А потім вона раптово зникла. Отой Джо більше нічого не знав.

Кейт перелякалася до нестями. Джо побачив її паніку, її переляк, її майже безпорадне знесилення. Хай що це було, але Джо дещо отримав. Нарешті він отримав свій шанс.

Вона відірвала погляд від своїх покарлючених рук, які лежали в неї на колінах.

— Забудьмо стару потіпаху,— промовила вона.— Ти дістанеш свої п’ять сотень, Джо.

Джо уривчасто дихав, боячись, що перший-ліпший звук вирве її з самозаглиблення.