— Сніданок,— оголосив він і штовхнув двері краєм накритої серветкою таці. Причинив він двері коліном.— Подати туди? — він тицьнув підборіддям у бік сірої кімнати.

— Ні. Я снідатиму отут. І я хочу варене яйце і тост із корицею. Яйце варити чотири з половиною хвилини. Припильнуй. Не хочу надто м’якого.

— Вам, схоже, набагато краще, мем.

— Так,— відповіла Кейт.— Нові ліки чудодійні. А тебе як собаки тріпали, Джо. Тобі зле?

— Зі мною все гаразд,— сказав він і поставив тацю перед великим глибоким кріслом.— Чотири з половиною хвилини?

— Саме так. А якщо знайдеться і яблуко — хороше, соковите яблуко, принеси і його.

— Ви стільки не їли, відколи я вас знаю,— здивувався Джо.

На кухні, чекаючи, поки кухар зварить яйце, він відчув страх. Можливо, вона вже знає. Йому слід остерігатися. Але дідько! Не може вона ненавидіти його за те, чого він не знає. Який у цьому злочин?

Повернувшись до її кімнати, Джо повідомив, що яблук немає, але є чудова груша.

— Так навіть краще,— сказала Кейт.

Він дивився, як вона зрізала вершечок з яйця, як занурила в шкаралупу ложечку.

— Ну як?

— Чудово! — схвалила Кейт.— Просто чудово.

— У вас чудовий вигляд,— сказав Джо.

— Я й почуваюся чудово. А у тебе вигляд жахливий. У чому річ?

— Мем,— обережно розпочав Джо,— навряд чи буде людина, яка більше за мене потребує п’яти сотень.

— Навряд чи є людина,— грайливо поправила Кейт.

— Що?

— Нічого. Забудь. До чого ти хилиш? Тобі не вдалося її знайти — чи що? Але якщо ти шукав добре, свої п’ять сотень ти дістанеш. Розповідай.