Не все було кепсько, підло чи істерично. Існував і героїзм. Чоловіки, які могли уникнути армії, йшли на війну добровольцями, інші, які були проти війни з моральних чи релігійних міркувань, піднімалися на Голгофу, яка є тут звичайним наслідком. Були люди, які віддавали все, що мали, на війну, бо це була остання війна, і вигравши її, ми вирвемо війни, як скабку, з плоті світу, і це безглузде жахіття вже більше ніколи не повториться.

У смерті в бою не було ніякої гідності. Смерть — це розривання людського м’яса і виплеск крові, й результат — бруд, але є велика і майже солодка гідність у смутку, безпорадному, безнадійному смутку, який охоплює родину після отримання телеграми. Нічого не скажеш, нічого не вдієш, єдине сподівання — сподівання, що він не страждав, але яке ж це жалюгідне, безвихідне сподівання. Правда й те, що були люди, які, коли їхній смуток утрачав гостроту, непомітно підштовхували його до гордині й починали дедалі більше чванитися своєю втратою. Дехто з них навіть зумів непогано нею скористатися вже по закінченні війни. Власне, це лише природно, так само як для людини, яка живе, лише щоб заробляти гроші, природно заробляти гроші завдяки війні. Ніхто не звинувачував таку людину, але очікувалося, що частина цієї здобичі піде на воєнні облігації. Ми гадали, що самі винайшли все це у Салінасі, навіть смуток по загиблих.

Розділ 47

1

У домі Трасків біля булочної Рейно Лі й Адам повісили мапу західного фронту, з кольоровими булавками, які позначали пересування військ, і це створювало враження участі. Потім помер містер Келлі, й Адама призначили на його місце у призовній комісії. Це був логічний вибір для такої посади. Льодова фабрика не забирала в нього багато часу, він мав хороший послужний список і почесну демобілізацію з війська.

Адам бачив війну — невеличку війну з маневрами і кривавою бійнею, але принаймні він сам на собі зазнав ту повну зміну правил, коли людина дістає дозвіл убивати всіх, кого може. Адам не дуже добре пам’ятав свою війну. У спогадах виникали окремі яскраві картини — обличчя якогось чоловіка, купа спалених тіл, брязкіт шабельних піхов під час швидких перебіжок, нерівний, рвучкий звук карабінних пострілів, високий холодний голос сурми серед ночі. Але Адамові картини були застиглі. В них не було ані руху, ані емоцій,— ілюстрації на сторінках книжки, не надто вміло намальовані.

Адам працював багато, чесно і скорботно. Він не міг позбутися відчуття, що молоді люди, яких він посилав до армії, приречені на смерть. А оскільки він усвідомлював свою слабкість, то ставав дедалі суворішим, дедалі ретельнішим, дедалі прискіпливішим до спроб ухилитися від призову під тим або іншим приводом. Він забирав списки додому, зустрічався з батьками і взагалі робив значно більше, ніж від нього вимагалося. Він почувався, як суддя, що ухвалює вирок про повішення, але ненавидить шибеницю.