— Продовжуй,— сказав Лі.— Я хочу почути твої міркування до кінця.

— Припустімо, що існує тінь сумніву стосовно того, визнати його придатним чи ні,— ми визнаємо, він іде на війну і там гине.

— Зрозуміло. Тебе бентежить відповідальність чи провина?

— Я не хочу відчувати провину.

— Відповідальність буває ще гіршою. В ній немає ніякого приємного еготизму.

— Мені пригадалися часи, коли ми двоє і Сем Гамільтон мали довгу суперечку щодо одного слова,— сказав Адам.— Яке то було слово?

— А, ти он про що. Це слово — «тімшел».

— «Тімшел». І ти сказав...

— Я сказав, що в цьому слові приховується велич людини, якби вона захотіла нею скористатися.

— Пам’ятаю, Семові Гамільтону це дуже сподобалося.

— Він відчув свободу,— пояснив Лі.— Це дало йому право бути людиною, окремою від усіх інших.

— Але ж це самотність.

— Усе, що має велич і значущість, самотнє.

— Повтори-но це слово.

— «Тімшел» — «ти можеш».

3

Адам не міг дочекатися Дня подяки, коли Арон приїде додому на канікули. Хоча Арона не було зовсім недовго, Адам забув його і змінював уявлення про нього, як людина змінює образ того, кого любить. Коли Арон поїхав, будь-яке мовчання в домі приписувалося його відсутності, так само як усі негаразди так чи інакше пов’язувалися з тим, що не було Арона. Адам помітив, що безнастанно говорить про сина, хвалиться ним, розповідає людям, яким воно зовсім не цікаво, який Арон розумник, як він за один рік пройшов у школі програму двох років. Йому здавалося, що слід влаштувати велике святкування на День подяки, щоб хлопчик знав, як високо цінуються його зусилля.

Арон мешкав у мебльованій кімнаті в Пало-Альто і щодня проходив цілу милю до кампусу і назад. Він дуже страждав. Коли він мріяв про університет, то малював його собі невимовно чарівним. Уявляв, без особливих на те підстав, яснооких юнаків і бездоганних дівчат в академічних мантіях, які вечорами збираються у білому храмі на вершині лісистого пагорба. Їхні обличчя осяяні великою метою, їхні голоси зливаються у хорі, й усе це відбувається тільки вечорами. Арон не знав, звідки узялося це уявлення про університетське життя,— можливо, з ілюстрацій Доре56 до Дантового «Пекла» з його численними променистими янголами. Університет Ліланда Стенфорда був зовсім інший. Похмура площа з коричневими піщаниковими спорудами розташовувалася на скошеному лузі; церква мала фасад з італійською мозаїкою; соснові стіни аудиторій були полаковані, а великий світ боротьби і люті поставав у злетах і падіннях студентських земляцтв. Тутешні променисті янголи ходили в брудних вельветових штанях, хтось розпашілий від занять, а хтось зайнятий вивченням грішків своїх батьків.