Генрі Стентон бачив, що Адам худне, виснажується, замикається в собі, а Генрі любив веселощі, не міг без них обійтися. Напарник з кислою пикою його дратував.

— Відпочинь,— радив він Адаму.— Ти намагаєшся перебрати на себе увесь тягар війни. Подумай: це ж не твій обов’язок. Тебе сюди поставили виконувати конкретну роботу. Просто дотримуйся правил і не переймайся. Не ти керуєш цією війною.

Адам пересунув планочки на жалюзі, щоб передвечірнє сонце не світило йому в очі, й дивився на різкі паралельні лінії, які сонце накреслило у нього на столі.

— Знаю,— втомлено сказав він.— Я це добре знаю! Але, Генрі, це ж я роблю вибір, я суджу про їхні якості, й це мене гнітить. Я записав сина судді Кендела, а він загинув під час навчань.

— Ти тут ні до чого, Адаме. Чому б тобі не випити на ніч? Сходи в кіно, не зациклюйся,— Генрі заклав великі пальці за пройми жилету і відкинувся на стільці.— От ми тут з тобою балакаємо, Адаме, але твої хвилювання не надто допомагають нашим підопічним. Ти записуєш таких хлопців, яких я б відпустив, якби мене умовили.

— Знаю,— відповів Адам.— І скільки оце все протягнеться?

Генрі уважно й проникливо на нього подивився, витягнув з набитої кишені жилета олівець і потер кінчиком з гумкою свої великі білі передні зуби.

— Я добре розумію, про що тобі йдеться,— м’яко сказав він.

— Про що ж мені йдеться? — здивувався і розсердився Адам.

— Не треба злитися. Раніше я вважав, що мені не пощастило, бо маю тільки дочок.

Адам провів пальцем по одній з тіней від планок жалюзі у себе на столі.

— Так,— голос його був тихий, як зітхання.

— Твоїх хлопців ще нескоро призвуть.

— Так.

Палець Адама провів по смужці світла і знову перейшов на тінь.

— Мені аж подумати страшно...— почав Генрі.

— Страшно подумати про що?

— Не знаю, щó я відчував би, якби мені довелося записувати в армію власних синів.

— Я б відмовився від посади,— сказав Адам.

— Це я розумію. Могла б виникнути спокуса їх відхилити, тобто, своїх рідних.