У старому навчальному манежі Роти С велася підготовка ополченців, чоловіків за п’ятдесят років; це не найкращий матеріал для військових, але вони проводили тренування двічі на тиждень, причепили військові значки, нап’яли військові кашкети, викрикували один одному накази і безнастанно сварилися, кого з них зроблять офіцерами. Вільям С. Берт помер просто на підлозі манежу, коли віджимався в упорі лежачи. Не витримало серце.

А ще були Люди Хвилини, їх так називали, бо вони в кінотеатрах і церквах виступали з однохвилинними промовами на честь Америки. Вони теж носили значки.

Жінки скручували бинти, вдягалися у форму Червоного Хреста і вважали себе Янголами Милосердя. Й усі вони щось в’язали і плели: напульсники — короткі вовняні трубочки, які не давали вітру задувати у солдатські рукава, шоломи з прорізом для очей, які надягалися під нові металеві каски, щоб не замерзла голова.

Уся першокласна натуральна шкіра йшла на виготовлення офіцерського взуття і ременів «Сем Браун». Ці ремені були дуже красиві, й носити їх могли тільки офіцери. Вони складалися з поясної і плечової частин, і ця остання проходила під лівим еполетом. Ми запозичили цей фасон у британців, але вже й самі британці забули їхню первісну функцію, а саме — підтримувати важку шаблю. Шабель уже ніхто не носив, хіба що на парадах, але офіцера без ременя «Сем Браун» годі було й уявити. Добрий ремінь коштував аж двадцять п’ять доларів.

Ми багато чого навчилися від англійців — і якби вони не були хорошими вояками, ми б ними не захоплювалися. Чоловіки почали встромляти свої носовички в рукава, а дехто з франтуватих лейтенантів завів собі шикарні тростини. Лише одному нововведенню, однак, ми опиралися дуже довго. Наручні годинники видавалися безглуздими. Було малоймовірно, що ми колись наслідуватимемо бриттів у цьому.

А ще існували внутрішні вороги, і ми виявляли пильність. У Сан-Хосе поширився страх перед шпигунами, і Салінас не збирався відставати,— враховуючи те, як Салінас розростався.

Близько двадцяти років містер Фенхель займався кравецтвом у Салінасі. Він був низенький, кругленький, мав кумедний акцент. Цілий день він сидів, схрестивши ноги по-турецькому, на столі в своєму невеличкому ательє на вулиці Алізаль, а ввечері простував до свого невеличкого будиночка десь у самому кінці Центральної авеню. Він безкінечно підфарбовував свій будинок і білий штахетний паркан перед ним. Ніхто не звертав уваги на його акцент, поки не прийшла війна, і раптом ми все зрозуміли. У нас був свій персональний німець. Його не врятувало те, що мало не всі свої заощадження він витратив на воєнні облігації. Це було просто примітивне прикриття.