— Ні,— заперечив Адам.— Я б пішов з посади не тому, що міг би їх відхилити. Не можна відбирати у своїх дітей права на вільний вибір.

Генрі зчепив руки в один великий кулак і вперся ним у стіл перед собою. Він був явно невдоволений.

— Що ж. Ти маєш рацію,— промовив він.— Не можна...— Генрі любив веселощі й уникав серйозних і неприємних розмов, оскільки приймав їх за смуток.— Як ведеться Арону в Стенфорді?

— Добре. Пише, що йому нелегко, але вірить, що впорається. Приїде додому на День подяки.

— Радий був би з ним побачитися. Учора ввечері я зустрів на вулиці Кела. Розумний хлопчина.

— Але не він склав іспити до коледжу на рік раніше.

— То й що, може, він має свої плани. Я от не вчився у коледжі. А ти?

— І я ні. Я пішов до війська.

— Теж непоганий досвід. А досвід багато чого вартий.

Адам неквапно підвівся і зняв свій капелюх з оленячих рогів на стіні.

— Добраніч, Генрі,— сказав він.

2

Дорогою додому Адам зважував свої обов’язки. Коли він проминав булочну Рейно, звідти вийшов Лі з золотистим французьким батоном.

— Мені закортіло поїсти часникового хліба,— пояснив Лі.

— Я його люблю зі стейком,— сказав Адам.

— У нас якраз на вечерю стейк. Пошта була?

— Я забув зазирнути в скриньку.

Вдома Лі одразу пішов на кухню. Адам невдовзі приєднався до нього і сів за стіл.

— Лі,— запитав він.— Скажімо, ми посилаємо хлопця до армії, і його там убивають, чи ми несемо за це відповідальність?