Арон, який доти не відчував, що має рідну домівку, хворобливо тужив за домом. Він не намагався ані розібратися у житті, яке його оточувало, ані влитися в нього. Природна галасливість, метушня і грубі жарти першокурсників його жахали своїм контрастом з отією мрією. Він перебрався з гуртожитку до безрадісної мебльованої кімнати, де почав вимальовувати собі іншу мрію. У своєму новому безликому укритті він викреслив університет, ходив тільки на заняття, ніколи там не затримуючись, і поринав у свої наново набуті спогади. Будиночок біля булочної Рейно здавався душевним і приязним, Лі став уособленням друга й порадника, батько — надійною фігурою божества, брат — розумним і симпатичним, а Абра — з Абри він вимріяв ідеал, у який і закохався. Щоночі, впоравшись із завданнями, він сідав писати Абрі листа і немов поринав у теплу ароматну ванну. Абра поставала майже неземною, все чистішою і прекраснішою, і Арон отримував якусь дивну радість, усвідомлюючи власну нечестивість. У якомусь радісному шаленстві він виливав на папір свою гріховність і лягав спати очищений і просвітлений, як чоловік після плотського кохання. Він писав Абрі про кожну грішну думку, яку мав, і зрікався її. Його любовні листи були просякнуті жагою, і їхня висока тональність дуже непокоїла Абру. Вона не знала, що сексуальність Арона пішла далеко не унікальним шляхом.

Він зробив помилку. Він міг зізнатися у помилці, але ще не міг повністю все змінити. Він уклав сам із собою угоду. На День подяки він поїде додому, і тоді все стане ясно. Можливо, він уже не повернеться до університету. Він пригадав, як Абра колись запропонувала оселитися в них на ранчо, і це стало його мрією. Він пригадував віргінські дуби, чисте живильне повітря, свіжий, із запахом полину, гірський вітер, що несе брунатне дубове листя. Він бачив, як Абра стоїть під деревом, чекаючи, коли він повернеться після роботи. Це завжди був вечір. Там, після трудів, він зможе жити у безгрішності й злагоді зі світом, відрізаний від нього маленькою лощиною. Він зможе сховатися від мерзенності — вечорами.

Розділ 48

1

Наприкінці листопада померла Негритоска. Її поховали з чорним аскетизмом, як того вимагав її заповіт. Вона пролежала цілий день у похоронній каплиці Мюллера, труна була з чорного дерева й срібла, її худий суворий профіль здавався ще суворішим у полум’ї чотирьох свічок, встановлених у чотирьох кутках труни.

Невеличкий чорношкірий чоловік Негритоски зіщулився, як кішка, біля її правого плеча, і протягом багатьох годин здавалося, що він так само нерухомий, як і вона. За її розпорядженням не було ані квітів, ані прощальної церемонії, ані проповіді, ані виявів горя. Проте доволі незвичайні представники громадян-католиків навшпиньках підходили до дверей каплиці, зазирали всередину і йшли назад: адвокати і чорнороби, клерки і банкіри, більшість із яких уже проминула середній вік. Її дівчата заходили по одній, дивилися на неї задля пристойності й удачі й виходили.