— Мені байдуже. Отже, ти ходила.

— Так, мем.

— Розказуй.

— Про що?

— Розказуй, що тобі запам’яталося. Як там було.

Гелен розхвилювалася.

— Було доволі жахливо — і все ж таки чудово.

— Поясни.

— Ну, не знаю. Ні квітів, нічого, але була в тому якась... була якась, сказати б, гідність. Негритоска лежала у чорній дерев’яній труні зі здоровецькими срібними ручками. Виникало відчуття... я не можу висловити. Не знаю, як сказати.

— Можливо, ти вже сказала. Що вона одягла?

— Одягла, мем?

— Так, одягла. Не голою ж її ховали.

Обличчя Гелен напружилося від спроби згадати.

— Не знаю, мем. Я не пам’ятаю.

— Ти їздила на цвинтар?

— Ні, мем. Ніхто не їздив — окрім нього.

— Окрім кого?

— Її чоловіка.

Кейт промовила швидко — майже занадто швидко:

— Сьогодні в тебе будуть постійні клієнти?